«Жив-був пес». Історія створення культового мультфільму

Ідея створення мультика – справа багатьох років

… Одного разу батько майбутнього режисера Едуарда Назарова приніс сину книжку, в якій той одразу запримітив помилку. «Ой, дивись, на обкладинці не вистачає однієї літери, написано «Казки», а не «Сказки», – пожалівся він батькові. Тато пояснив, що книга написана українською і ніяких помилок тут немає. Едік без особливих проблем подужав її («Мови ж схожі», – розповідав Назаров у інтерв’ю «Корреспонденту» за 2012 р.). Власне, так і була зароджена ідея культового «Жив-був пес» – мультфільму, що й досі є постачальником великого різнобарв’я крилатих виразів; мультфільму, що, здається, ніколи не втратить своєї актуальності.

Надворі стояв 1980 р. Щойно на весь Радянський Союз прогриміла п’ятисерійна стрічка Станіслава Говорухіна «Место встречи изменить нельзя». На кожному розі було чутно хлопчаків, що відчайдушно намагалися повторити легендарне «Я сказал, Горбатый!»… А в цей же час уже доволі досвідчений мультиплікатор, автор союзмультфільмівського «Вінні-Пуха» Едуард Назаров їздив до Києва, де добував музичні матеріали для майбутнього шедевру. Столичний Інститут фольклору й етнографії Академії наук УРСР презентував Назарову магнітофонну котушку з народними піснями, що їх позаписували етнографи, мандруючи українськими селами. Спроба завести мову про фінансову частину питання обернулася для режисера дружелюбною лайкою співробітників Інституту: «Подарунок, мовляв. Чого ображаєш нас?!» У підсумку, п’ять творів із цього збірника, з поміж яких були «Ой, там на горі», «Косив батько, косив я» та інші, потрапили у стрічку. Всі вони виконувалися ансамблем з полтавського села Крячківка – «Древо», створеним у 1958 році й існуючим (щоправда в іншому складі) до наших днів.

Певне, в наш час факт того, що «Жив-був пес» був знятий російським режисером викликає нотки приємного здивування, адже усі дев’ять з зайвим хвилин стрічки наскрізь просякнуті українським національним колоритом, що проявляється у багатьох елементах картини. І заслуга в цьому належить саме Едуарду Назарову. Справжній знавець своєї справи, він не хотів знімати на замовлення радянської верхівки, а тому їздив по Україні у пошуках матеріалів. «Спочатку сценарій для мого нового фільму написав професіонал Серьожа Іванов. Мені не сподобалось. Не хотілося знімати про піонерів і космос. І я взявся за «телеграфну» казку – всього п’ятнадцять рядків. Про зустріч у лісі старого вовка зі старим псом. «Ти допоможеш мені, а я – тобі». У голові тоді крутилася єдина фраза – “Щас спою!”», – згадує автор через тридцять років після виходу «Пса...» на широкі екрани.

Ретельність й натхнення, з яким Назаров збирав матеріали для свого п’ятого за ліком фільму в якості режисера, справді вражає. І якщо про музичну складову, що стала однією з перлин стрічки, вже було сказано вище, то варто згадати й про інші джерела, які надихнули Едуарда Васильовича. У 70-х роках він частенько навідувався до свого армійського товариша у містечко Цюрупинськ Херсонської області. За словами Назарова, Цюрупинськ нагадував собою велике село, де можна було зустріти і білені хатинки, вкриті очеретом, і хлопців та дівчат, що співали пісні теплими вечорами. «Загалом, щось вихопив звідти – настрій, запах. Усе це припало до душі і перекочувало у фільм», – каже автор.

Неабияку допомогу у створенні яскравого образу українського села Назарову надали відвідини славетного Пирогово та деяких етнографічних музеїв Львова. Саме тут він робив замальовки одежі, хатнього начиння, посуду та інших дріб’язкових, проте таких необхідних для картини, речей. Подорожі Україною вилилися в анімаційну стрічку з двох частин загальним хронометражем 15 хвилин.

Боротьба із “совєцькою” цензурою

Але навіть цим п’ятнадцяти хвилинам не судилося вийти в маси. На заваді стало керівництво Союзмультфільму, із яким у Назарова (та й не лише в нього) були певні розбіжності в поглядах. Довелося скорочувати до десяти хвилин: «Я хотів аби історія була виразною розповіддю, але в підсумку, деякі речі вийшли скоромовкою. Наприклад, сцену, де вовк із псом сидять на горі і виють на місяць, хотілося б зробити довшою. Загалом, чисто психологічно, багато моментів можна було зробити довшими». Але тут Назарову, як і в багатьох інших речах, довелося підкоритися забаганкам голови кіностудії.

Як пізніше розповідатиме Едуард Васильович, він довгий час не знав про власні нагороди, які швидко потрапляли в руки союзмультфільмівців і зберігалися в їхніх шухлядах. Вже потім, коли багато хто навіть судився за право отримати чесно зароблене, Назарову було байдуже – він попросту «махнув» рукою на ці винагороди. «Жив-був пес» – ледве не єдина картина автора, яку прокат прийняв без особливих проблем. Хоча і тут вони були.

Натхненний прочитаною у дитинстві казкою «Сірко», Назаров спочатку подумував назвати фільм «Собаче життя». Погодьтеся, подібна назва спонукала діячів «Госкино» до певних питань на адресу автора. «А что это вы имеете в виду?!» Аби його праця не залишилася в шухляді, Едуарду Васильовичу довелося змінити «тайтл». І все ж, певну деталь від пильних очей цензорів Назаров приховав. Так, зізнається автор, малюк, що його «вкрав» вовк і «врятував» пес – праобраз радянського генсека Микити Хрущова в дитинстві.

“Ты это, заходи, если что”. Як озвучували легендарний мульт?

Окремої згадки заслуговують актори, що озвучували головних персонажів. Більшість власних мультфільмів Назаров озвучував сам – чи то від безвиході, чи то через відсутність коштів. На створення картини зазвичай давали чотири місяці. Не впорався – твої проблеми. Саме в цьому криється причина того, що власне Едуард Назаров читає в «Псі…» текст автора. Жіночі голосіння під час «крадіжки» дитини – справа рук (вірніше, роту) дружини автора – Тетяни. Вийшла така собі сімейна економія.

Цікаво, що вовк – той, до якого ми звикли і якого ми любимо, від самого початку планувався зовсім іншим. Справа в тому, що персонажа малювали під найвідомішого кіношного маршала Жукова в СРСР – Михайла Ульянова, алей той, пославшись на занятість і велику кількість зйомок, відмовився. Запрошуючи на цю роль Армена Джигарханяна, Назаров ризикував. І ризикував не тільки через те, що це був мультиплікаційний дебют для талановитого уродженця Єревану, а й через те, що довелося перемальовувати «старого» вовка, адже той дисгармоніював з можливостями голосових зв’язок Джигарханяна. Витворивши новий образ сірого, Едуард Васильович почав переживати: «Коли він [А. Джигарханян] вперше увійшов до тон-ательє, на роялі лежав стос ескізів головних героїв. Я бачу сутулого Армена Борисовича – ну справжній Горбатий із «Место встречи изменить нельзя»! А він наблизився до рояля і подивився на такого самого, намальованого мною, вовка. Я подумав, що Джигарханян зараз образиться й вб’є мене. Але він подивився й прохрипів: «А що, нічого. Гарний вовк! Будем працювати!»

З приводу пса все було однозначно з самого початку. Його озвучку на себе взяв Георгій Бурков. Цей блискавичний дует [Джигарханян–Бурков] ще попрацює разом над «Пригодами поросяти Фунтика» (1986–88рр.), де Георгій Іванович говоритиме за бегемота Шоколада, а Армен Борисович – за дядечку Мокуса.

“Сірка” визнав увесь світ

Поставши на світ у 1982 р., «Жив-був пес» почав стрімко набирати популярність у широких колах людей по всьому світу. Вже за рік стрічка посідає першу сходинку на Міжнародному кінофестивалі в датському Оденсе, «на-ура» «Пес..» «заходить» й у Польщі, Югославії, Австралії. У 2012 р. на Суздальському фестивалі анімаційного кіно витвір Назарова визнають найкращим надбанням мультиплікаційного жанру за останні 100 років. За останні роки набуває поширення мода на встановлення різного роду пам’ятників на честь легендарної картини – подібні постаменти красуються у Києві на вул. Гончара, у смт. Петровське неподалік від столиці, а також у російському Томську.

Чим же викликана така популярність здавалося б доволі примітивної, коротесенької стрічки, якій вже понад тридцять років?! На це питання влучно відповідає сам Едуард Васильович Назаров: «Кіно для себе – це безумство. Для себе краще пишіть картини чи спілкуйтесь за допомогою комп’ютера. А, роблячи кіно, ви повинні думати про те, щоб глядач не заснув на вашому фільмі».

Автор: Максим Тимченко.