ЛЕГЕНДИ ПРО ВЕЛИКДЕНЬ

Український фольклор багатий на легенди. Має він у своєму арсеналі й легенди пов’язані й зі святом Великодня та ритуалами, що його супроводжують. У цій статті розповідаємо про деякі з них.

КРАШАНКИ ТА ПИСАНКИ

На Поділлі є відомою легенда, в якій розповідається, що коли Христос воскрес, то сказав воякам, котрі охороняли його гріб піти й розповісти усьому люду про його воскресіння. А щоб воякам повірили, Спаситель дав зі свого гробу крашанку. Відтоді й пішов звичай робити крашанки на Великдень.

***

Ніс убогий чоловік в кошику яйця на базар продавати. В той самий час вели розпинати Ісуса Христа. Хрест був тяжким й Ісус падав під його тягарем. Чоловікові стало жаль його і він, покинувши свій кошик на дорозі, пішов помагати його нести, і ніс аж до розп’яття. Коли чоловік повернувся до кошика, то побачив у ньому замість звичайних яєць писанки та крашанки.

***

На Київщині побутує легенда про те, як Ісус ходив зі святим Петром по землі. Проходивши через одне село, його жителі почали закидувати Спасителя камінням та грудками землі. І як торкався камінь Ісусової одежі – робилася з нього писанка, а як торкалася грудка – робилася крашанка. Святий Петро позбирав есе те до кишень, а пізніше роздав людям.

***

На Уманщині розповідають, що коли Христос йшов на страждання, недовірки спокушали його. Вони набрали в пелену каміння й спитали його: - «Що в пелені?», а той їм відповів: - «Писане та крашене». Вони відкрили пелену, щоб посміятись, а там і правда писанки та крашанки.

***

На Полтавщині є легенда про те, що писанки робила Мати Божа ще тоді, як Ісус був дитиною маленькою. Він дуже тішився тими цяцьками.

***

На Гуцульщині розповідають, що Мати Божа робила писанки й дарувала їх Пілатові аби той змилувався над її сином. Роблячи їх вона плакала й слізьми обливала писанки. Тому на Гуцульщині розповсюджена техніка, у якій вимальовують цяточки подібні до сліз.

***

Також у тих місцях є й інша легенда. Далеко у горах до високої стрімкої скелі прикутий залізними ланцюгами страшний нехрист. Він має дванадцять своїх посланців, що ходять по селах і містах й придивляються як живе люд, а потів все розповідають йому. Коли посланці розповідають, що люди живуть бідно й сваряться між собою, то нехрист радіє й сміється так, що аж гори трясуться й ланцюги його слабнуть. Якщо ж вони розповідають про згоду й добро між людьми, то нехрист сердиться й ланцюги сильніше стискають його тіло. Та найстрашнішою звісткою для нього є те, що люди й досі роблять писанки й не забули цього звичаю. Він тоді реве, як звір, б’ється головою об скелю, так, що аж вогонь здіймається, та рветься з усієї сили звільнитись. З того робляться вогонь і блискавки. А ланцюги його робляться такими міцними, що годі їх і розірвати.

ПРО ВОСКРЕСІННЯ ХРИСТА

У Канівському повіті є легенда, в якій розповідається, що архангел Гавриїл об’явився Матері Божій в суботу й сказав: - «Твій син воскресне з мертвих». Вона саме снідала рибу, м’ясо об’їла й залишилися тільки реберця. Перехрестилася вона й сказала: - «Мій син воскресне, як ця риба оживе!». Риба в мить і ожила.

***

На Галичині побудує легенда, у якій чоловік їсть півня й до нього приходить наймит зі словами «Христос воскрес!». На це чоловік відповідає: - «Воскресне, як цей півень оживе!». Щойно він це промовив, кісточка до кісточки зібрались і півень ожив.

ПРО ВЕЛИКДЕНЬ

Розповідають, що був колись чоловік Свирид. Як дочекався він Великодня, то й подумав собі: «Кажуть люди Великдень, а я ще й подивлюсь чи справді цей день великий». На перший день Світлого Празника запряг він волів та й пішов з ними орати, в той час, як інші люди в церкві Богові молилися. Тільки-но приступив він до праці, як під землею щось страшно загуло, наче десь далеко грім загуркотів. Свирид разом з плугом та волами провалився під землю, а на тому місці стала могила. Вона й досі називається «Свиридова могила». Кажуть, що як прийти на ту могилу та прикласти вухо до землі, то інколи наче й можна почути як хтось волів поганяє.

***

Великдень називають так, тому що розповідають, що в той день, коли Христос народився, яскраво світило сонце й дні були такими довгими, що теперішніх треба сім скласти докупи, аби вийшов один такий, як раніше. Як зійде сонце в неділю вранці, так і зайде аж в суботу ввечері. Після того, як Христа розп’яли дні стали меншими. Тепер тільки ворота в церкві стоять навстіж сім днів, ось чому цей день звуть Великим.