Свічка – один з головніх оберегів українців

В житті українців, як повсякденному та і обрядовому, свічка набула не лише практичного а й глибокого обережного та символічного значення, сприймаючись як символ небесного вогню. Саме свіча як атрибут ритуалів тісно пов’язана з трьома найважливішими моментами в житті будь-якої людини: її народження, весілля та смерть. В народній магії свічка розглядається та застосовується як потужний оберіг, що має неабияке значення в обрядах. За часів християнства роль свічі ще більше зміцнилася.

До вогню у слов’ян своє, особливе ставлення. Це і дідух, якого палять у вогні, і багаття на Великдень, і Різдвяний вогонь, і яскраві вогнища на святкуваннях Івана Купала – все це свідчить про шанобливе ставлення до вогню, про надання йому важливого значення в багатьох життєвих подіях. Таке поважне ставлення також видно з ритуалів та обрядів – недоречно розмовляти з вогнем як з рівним, звертатись до нього зверхньо чи фамільярно. Вогонь – це частина великого Сонця на землі, чиї життєдайні сили опускаються на землю і або спалюють, або карають непокорних та не шануючих його владу.

У вірування багатьох народів відображається зв’язок між життям в тілі людини та життям вогню в оселі. Згасає вогонь в домівці – має скінчитися і життя людини. Саме тому, вогонь намагалися усіляко підтримати. Перед образами горить лампадка – то є відлунням того самого уявлення про вогонь у домі як відображення життя людського, що подібно вогню горить у тілі.

Вірування у зв’язок між вогнем та життя знайшло відображення і у ворожіннях зі свічею, або лучиною, як ще називали скіпку. Населення Галичини, наприклад, таким чином ворожило на смерть. Всі, хто приймав участь у ткому ритуалі, збиралися в одну хату, обрана дівчина запалювала лучини, роздавала всім учасникам, і всі заводили спецільну пісню, характерну для цього ритуалу. Вважалось, що в кого скіпка згасне раніше, той і помре перш за всіх. Нещасливця, скіпка якого згасла, обступали решта учасників і знову співали пісню, в якій йшлось про те, як важко буде без нього, і вмовляли його залишитись. Якщо таке траплялось з дівчиною, її підготовували до смерті і оплакували, поклавши на лаву. Але її можна було воскресити – якщо хтось з молодих парубків пропонував їй одружитись. Подібні ритуали-ворожіння існували і на теритирії Росії. Довго горить лучина-скіпка – довго доведеться жити її власнику. Горить і сипле іскрами навколо – часто хворітиме. А погасне – власник скіпки помре.

Свічка була атрибутом ворожіння і на Купала. Дівчата ховали їх за пазухою, а прийшовши до річки, ліпили до своїх вінків, а вінки потім опускали на річкові хвилі і слідкували за ними: попливе вінок рівно, без пригод, і свічка горітиме не згасне – то вийде та дівка, щаслива хазяйка вінка, незабаром заміж. Якщо вінок зупинився на місці та крутиться – ще не час, ще подівує трохи. А як пристане до якогось берега той вінок – там і буде жити дівчина, як вийде заміж, що буде вже скоро. Та лихо буде, як свічу з вінком захопить та погасить хвиля – віщує той знак смерть.

Замовляння зі свічею на смерть знали і росіяни, що відображалось в їх піснях – про свічу рубльову та смерть жінки друга.

Акушерки, або ж баби-пупорізки, при народженні дитини запалювали свічку, щоб народження відбулося швидше. Для молодих перед весіллям готували свічки, кожному своя. Тим, хто йшов в останню путь, в руки вкдавали свічку, аби полегшити перехід із світу одного до світу іншого. В час, коли вона горіла, уважно спостерігали за її вогнем, щоб побачити ту мить, коли душа зоставляє тіло. Коли здригався вогонь свічки – це підтверджувало, що душа вже відлетіла і прощається з усіма тими, кого любив помираючий при житті. І поки тіло знаходилось в оселі, свіча повинна була горіти.

Міфологія багатьох народів світу показує, що світ померлих та світ живих є дзеркальним відображенням один одного. Живе в одному світі – мертве в іншому, ціле – пошкоджене, зряче – сліпе і так в усьому. В одному – так, в іншому – все навпаки, і це стосується різних галузей.

А от, скажімо, у слов’янських віруваннях смерть та інший світ – є переходом з цього світу, «білого», «Божого», сонячного та яскравого, до світу мороку, темного та нечуттєвого. Тож запалена свічка мала освітити померлому шлях у темне царство вічної пітьми. І незапалена свічка була великим тяжким гріхом та зневагою до померлого, без свічки він залишався на самоті з темрявою. Якщо випадково або з якоїсь причини свічку все-таки не вдалося запалити, то її «переправляли» йому з іншим небіжчиком.

Зоставити світло свічки померлому означало вшанувати його, зберегти пам’ять про нього, зробити шлях в темряві світлішим та легшим. Використовували для цього свічку так звану «задушну», запалену вдома, або пускали по воді засвічену на дощечці.

На Поділлі існував ритуал запалювати свічку також на обрядовому хлібі, на обіді, де вшановували небіжчика. Це був обрядовий хліб – помани. Його підносили людини, яку покійний найбільш любив або до кого той був найближчим. Така традиціє є і у сербів. Вони також вважали, що без задушної свічки душа мертвого приречена на постійне блукання в темряві, наодинці з собою та темними духами. Серби пускали свічки по воді в Чистий четвер, при цьому вони промовляли молитви, в яких були згадки імен небіжчиків в поєднанні з назвами небесних світил.

В Україні в різних регіонах ще з давніх часів виготовляли свічки в домашніх умовах, незважаючи на те, що існувало й заводське виробництво, де робили церковні свічки. В багатьох місцевостях охоче розводили бджіл, і пасіки були і в заможних людей – великі, на багато десятків, а інколи і сотен вуликів, і в бідних – тільки що поменше, на десяти-дванадцяти вуликів. І таких малих пасік було дуже багато. За твердженнями дослідника Миколи Сумцова, українці дуже поважали та любили бджіл – «божих мух». Найменша пасіка забезпечувл селянина і медом на свята та до повсякденного столу, і воску, щоб зробити свічку Богу. Процес виготовлення свічок був дуже духовним та сповненим благоговіння самим процесом. Під час такої праці українці дуже ретельно дбали про чистоту матеріалу та самої роботи, робили це в певні дні, найбільш сприятливі для процесу, вираховували навіть години, коли можна чи навпаки не можна сукати свічі Богу. Наприклад, на Водохреща виробляти свічі не можна було. При роботі промовляли молитву, запалювали лампадку, що стояла перед іконою. Сам віск витоплювали на припічку, щоб зробити кольорові свічі, до отриманого воску додавали фарбу. Такі кольорові свічі часто оформлювали позліткою. Дуже поширені були свічі-трійці: вони виготовлялись за ретельно продуманою технологією, що відрізнялась від звічних, були розмальовані і прикрашались окремо.

Взагалі для українців віск набув значення оберега. Його використовували в народній медицині, а те, що він слугував матеріалом для виготовлення свічок, зробило його невід’ємним матеріалом у ворожінні та магічних ритуалах. Вважалось, що він має надзвичайну силу, яка відвертає злих духів та нечисту силу. Віск наносили на кулі, щоб полювання було вдалим. Закопуючи скарб, разом з них ховали восковий хрест – він додавав до схованки надійності. При створенні різних оберегів віск закривав отвори, куди щось вкладалось. Щоб покійник не приходив до живих після того, як покинув цей світ, він отримував на груди восковий хрестик, до руки йому вкладали свічу – щоб роздивитись шлях в темряві того світу.

Воском виливали переляк, ворожили на смерть чи життя, з його допомогою дізнавались про місце перебування злочинця. Саме так використовувала віск народна магія. Для лікування переполоху (вилити) ставили миску з холодною водою на голову чи живіт хворої людини, у холодну воду лили тричі розтоплений у печі віск, і отримували воскове застигле зображення тварини, людини чи якогось предмета, що навів на людину переляк. Баба-шептуха при цьому магічному ритуалі нашіптувала слова, що відводили лихо.

Часто з допомогою воску ворожили свою долю дівчата, намагаючись розгледіти у застиглих шматочках воску риси свого майбутнього нареченого.

Вже згадуваний дослідник М. Сумцов вважає, що була ще «обидяща» свіча – нею користувались переважно росіяни та «військо донське». Однак, в нашій країні вона також була, тільки назви окремої не мала. Вона незвично ставилась – донизу верхнім кінцем, і коли вона ставилась, проказували молитву за благополуччя та здоров’я людини, яка завдала якогось лиха чи образи. Таким чином, думали ті, хто ставив її, людину, за яку так молились і поставили свічу саме таким чином, стане мучити совість і вона поверне вкрадене або попросить вибачення, тобто так чи інакше виправить свій проступок. А от злодії вірили, що існує свічка, завдяки якій можна вкрасти все, чого душа забажає і при цьому лишитись непобаченим та непокараним, а господарі домівки спатимуть непробудним сном. Вважалось, що робиться така свічка з людського смальцю. Подейкували, що заради створення такої свічки навіть розкопували могили. Причому загасити таку свічку не можна було ніяк, тільки з допомогою кінського посліду.

Слов’яни півдня робили з воску фігурки спеціальним способом, що давало змогу вилікуватись від хвороб. Ця фігурка зображала якусь певну частину тіла або тварину, робили ритуал – приносили обітницю, і в певний час, як правило спеціально обране свято, приносили свічу та цю воскову фігурку. Так можна було вилікуватись від будь-якої хвороби або захистити себе від можливого лиха.

Велику увагу українці приділяли страсній свічі – громовій, громничій, громниці. Після повернення з церкви по вечірній Страсного четверга (Чистого) з цією свічею обходили все домашнє господарство, будь то була стайня, чи комора або клуня. Верхнею частиною вогню свічі малювали хрести від нечисті – на вікнах та над дверима. Ці хрести не пускали ззовні нечисту силу. Можна було взяти цю свічку з собою до церкви на наступний день, у Страсну п’ятницю, в цей день виносили плащяницю – і свіча отримувала нову силу, магічну. Коли її запалити, можна було відвернути багато наслідків лиха – наприклад, грози, повені, землетрусу. Можна було загасити пожежу, навіть припинити у хворого епілептичний напад. Вона допомагала мешканцям домівки навіть від приступів страху. Від свічі, освяченої в Страсний четвер, навіть кульки з воску мали магічну силу та функцію оберегу – вони захищали від пропасниці і їх навіть носили замість намиста нанизані на ниточку. Запалювали громничну свічку га Стрітення – так літо швидше поборювало зиму. Такі громнічні свічки іноді виливали дуже великі завдовжки два аршини, а вагою до десяти фунтів, просто велетенські розміри. Приміта на Харківщині була така, що дуже велику силу отримувала свічка, що горіла у час дванадцяти Страстей кожного року. Тому, хто мав таку вічку, завжди буде щастити, в хаті буде лад, в господарстві прибуток та добробут. Місцем для такої багатої свічі був покут.

Серед різновидів свічок була ще «іменна» свіча. Вони запалювались у братствах та ремісничих цехах під час релігійних та ремісничих свят, різноманітних засідань та урочистих зборів, посвячення у члени товариства. Ще з дохристиянських часі у Києві існував обряд Свята свічки, або ж Весілля. Увечері напередодні святого Семена (це відбувалося 14 вересня) на Подолі створювались гуртки, приходили ремісничі цехи, кожен зі своїм прапором, братчики. Цей обряд був вертепним і проходив як і інші обряди весілля – в них приймали участь усі супутні герої, «дружки», «батько», «матір», «свати», «свахи». «бояри» та ін. Гуляли свято до самої півночі, вшановуючи свічку як знак обрядового вогню. За свідченнями етнографа Василя Скуратовського, подібні дії, з невеликими відмінностями один від одного, проходили по багатьом місцям України. На Поліссі на Семена запалювали посвіт.

Був ще один звичай в Західній Україні, та і в Білорусі також. Виробляли спільну велику свічу загальною вагою до шістдесяти кілограмів, її час був присвячений окремим святим. Сама свіча за формою нагадувала людську постать, в неї були два виступи, що мали уподобнювати людські руки. Саме на них одягали сорочку, а в день того святого, якого таким чином мали вшанувати, всі селяни обходили село з такою свічкою. Процесія заходила до кожного двору, і її господар мав дати якесь збіжжя на громадські потреби. До наступного свята цю свічу зберігали після ритуального обходу в одній з родин. Така свіча, за віруваннями, братська або ще як її називали – мирна, мала принести щастя та добробут в оселю, де вона зупиниться.