Українське сватання

Кожному весіллю передує сватання - так прийнято в українських традиціях, хоча ця традиція прослідковується і в традиціях всіх слов'янських народів.

Українська молодь вечорами не сиділа по своїх домівках, а збиралась на вечорниці, де хлопці та дівчата між піснями і танцями спілкувалися, закохувалися, знаходили собі пару. У дохристиянські часи народи на території України мали свої язичницькі вірування, згідно з якими створювали сім'ї і продовжували рід. У сіверян і родимичів пари закріплювали свої відносини, перестрибуючи через багаття в купальську ніч. У древлян був звичай викрадати наречених. Поляни домовлялися про одруження дітей і посаг нареченої. Зараз в Україні зберігаються християнські традиції, які сформувалися в останні кілька століть, хоча є невеликі регіональні відмінності у весільних обрядах. Традиційно сватання у православних українців починаються ранньої осені, щоб відсвяткувати весілля до Великого посту.

Сватання в Україні має різні назви – заручини, сватанки, рушник, взяття рушників, слово та інші. Це обряд зустрічі юнака та його представників з батьками дівчини і самою дівчиною, який проводився, щоб домовитися про шлюб молодих. Представники хлопця, який бажає одружитися, називалися старостами, хоча в деяких місцевостях їх називали сватами, балакунами, посланниками. На цю роль запрошували шанованих одружених чоловіків з близької рідні, наприклад, дядьків, старших одружених братів – рідних або двоюрідних. На весіллі їхні дружини називалися свахами і активно брали участь у весільних ритуалах. Старшим старостою вибирався чоловік, що вміє правильно повести розмову, пожартувати і переконати. Від нього міг залежати результат сватання.

На проведення вдалого сватання було багато прикмет і обмежень. Не можна було свататися в пісні дні тижня – середу і п'ятницю. Наречений міг отримати відмову від батьків нареченої, тому заздалегідь про сватання не розголошували, а намагалися скоїти його таємно від односельців. Свати збиралися разом і виходили з дому після настання темряви. Нікому не повідомлялося ні час виходу, ні шлях. По дорозі всі мовчали, а якщо кого випадково зустрічали, то не говорили про мету своєї прогулянки. Щоб зменшити вірогідність випадкових зустрічей, йшли не по вулиці, а по городах, ховаючись від цікавих очей. З собою несли загорнутий в рушник хліб. У разі невдалого сватання хліб доводилося нести назад.

Зайшовши в будинок, свати сідали навпроти «сволока», «матки» – так називалася основна балка на стелі, яка служила опорою всієї хати, тобто, вважалася її матір'ю. За традицією деяких місцевостей свати взагалі не сідали, а розмовляли стоячи. Так чинили по прикметі, щоб дівчина не засиділася в дівках. Були й інші прикмети: сваха, зайшовши до хати, стукала п'ятою об поріг, щоб дівчина не позадкувала, тобто не передумала.

Свати рідко відразу і прямо висловлювали мету свого візиту. Зазвичай це був цілий спектакль з натяками, примовками, жартівливими алегоричними питаннями і проханнями, ніби шукають свою загублену теличку чи хочуть її купити у господарів будинку. Добра прикмета: відразу доторкнутися до дерев'яних предметів в хаті майбутньої нареченої – косяка або деталей меблів. Виявлялася повага до домашнього вогнища, сваха підходила до печі та символічно гріла руки. Дівчина була присутня при сватанні, але сиділа не з усіма за загальним столом, а в сторонці – біля печі.

Батько з першого сватання не погоджувався віддавати дочку. Так було прийнято чинити, щоб свати не думали, що його дочка недостатньо хороша, і він хоче збути її з рук. Тому свати приходили по два-три рази для отримання позитивної відповіді. Якщо наречений зовсім не подобався дівчині та її батькам, то він отримував гарбуза в якості відмови або макогін. Це для хлопця називалося «схопити гарбуз» або «облизати макогін». Побоюючись ганьби, наречений до сватання підсилав «розвідника», щоб дізнатися думку про нього дівчини та її сім'ї. Коли сватам категорично відмовляли, вони, образившись, при виході з хати прагнули закрити двері за спиною і не озирнутися. Це було прикметою, що дівчина ніколи не вийде заміж. Тому рідні дівчини проводжали сватів і самі закривали двері.

Якщо сватам відповідали згодою, то їм вручали хліб і рушники. Потім свати здійснювали обрядові дії, хрестилися на ікони і починали домовлятися про дату оглядин і заручин, а також обговорювали деталі весілля. На знак згоди віддати свою дочку заміж за юнака, що сватається, її батьки давали нареченому в заставу цінну річ, яка залишалася у нареченого, якщо раптом весільний договір порушувався з вини нареченої.

Сам процес сватання являє собою цікавий спектакль, повний традиційних в притаманних даній місцевості сватівських висловів та обрядових дій. Всі розуміють, хто і навіщо прийшов, але потрібно дотримати ритуал, бо сватання – це вже початок весільного святкування. Сценарій приблизно такий. Першим каже господар будинку – батько дівчини. Він запитує тих, хто увійшов про мету їхнього приходу. Ті подають йому хліб на рушнику і запевняють у своїх чесних намірах. Батько цілує хліб, кладе його на стіл і запрошує гостей присісти. Гості сідають, і старший сват, подякувавши господарям, починає розповідати барвисту казкову історію про полювання, на якому «князь» (наречений) упустив лисицю, під якою розуміється дівиця, дуже переживає, і тепер вони її шукають і прийшли в цей будинок в надії тут її знайти.

Звичайно, лисицю – красну дівицю саме в цьому будинку і знаходять. Тоді свати просять господаря віддати дівицю їх «князю». Якщо батьки і дівчина згодні, то дівчина пов'язує свату рушник і дарує хустку свасі. Вдале сватання завершується щедрим застіллям з обрядовими піснями.

Сватання з боку дівчини

Більше двох століть тому абсолютно звичайною справою було сватання дівчини до хлопця. У дівчат на цей рахунок були однакові права з хлопцями. А в більш ранні часи сватання дівчат навіть переважало над сватанням юнаків. Дівчина приходила в будинок улюбленого юнака і, звертаючись до його матері, просила прийняти її в невістки.

Колись у багатьох народів дівоче сватання було дуже поширене, воно, на рівних правах з чоловічим сватанням, мало місце в усталених традиціях. У часи середньовіччя в Європі ця традиція стала засуджуватися і практично зникла. Українці ж зберігали право дівчини посвататися до вподобаного хлопця. Цей звичай поширювався, окрім іншого, через часті війни та походи, коли багато чоловіків села надовго залишали рідний дім. Все господарство, сімейні справи лягали на плечі жінок, старші з яких ставали главами родин. Тому і права в сім'ї вони мали великі, а дівчата самі вибирали собі чоловіка.

Самостійно свататися дівчина приходила в тому випадку, якщо хлопець не виконував своєї обіцянки одружитися. Тоді вона сама приходила в його будинок і зверталася до нього з проханням одружитися з нею. Батькам хлопця вона пояснювала мету свого приходу і просила підтримати її в прагненні створити сім'ю з їхнім сином. Але частіше сватання проводила сваха, яка вела обрядові розмови з використанням красивих народних приповідок про доброго молодця і червону дівицю, і про любов дівиці до цього молодця.

Іноді дівчина сваталася до юнака, не отримавши заздалегідь його бажання одружитися з нею. Без особливої причини їй намагалися не відмовляти, так як це було поганою прикметою. Деякий час навіть існував звичай звільняти від смертної кари злочинця, якщо погоджувалася взяти його в чоловіки якась дівчина.

З кінця ХІХ століття дівоче сватання майже повністю залишилося в минулому. Головним в сім'ї незмінно став вважатися чоловік, він же і має ініціативу в сватанні. Дівчині відводиться пасивна роль, хоча саме вона вирішує, чи бути весіллю.

Маємо надію, стаття вам сподобалась. А якщо ви плануєте весілля в українському стилі, зверніть увагу на весільні сукні в нашому магазині. Дякуємо!