Ткацтво на Україні

  • 18 травня 2016 16:52:43
  • Відгуки : 0
  • Переглядів: 5737
  • 0

Одним з важливих напрямків національної культури України здавна було ткацтво. Ткацтво можна віднести і до господарської діяльності, і до народного мистецтва. Воно має вікову історію та виплекані багатьма поколіннями глибокі традиції. Свідченням наявності ткацького виробництва на землях східних слов’ян ще в стародавні часи є археологічні знахідки у ранні неолітичні культури. Виготовлення тканин в домашніх умовах в такій кількості було зумовлене нагальною суто практичною потребою людини в тканинах, щоб вбратися, оздобити житло, використати їх з господарською метою. Виникнення та розвиток ткацтва сталося за умови прогресу культури народу, як духовної, так і матеріальної. Сталася певна еволюція соціально-економічного шару, яка посприяла розвитку ткацтва. Ткацтво виявилося дуже сприйнятливою до змін в суспільстві матерією, адже в ньому знаходили відбиток історичні події, природно-географічні параметри, сама господарська діяльність з її характерними якостями, запити народу в галузі культурно-естетичній. В ньому також було видно етнокультурні взаємини ткацтва України з подібним напрямком діяльності сусідніх країн та народів. Все це сформувало певні особливості та відмінності ткацтва країни – національні, регіональні та культурні.

Матеріалом для розвитку ткацтва стали прядильні волокна, що отримувалися з вовни, коноплі та льону. Це стало закономірним, вважаючи те, що Україна мала провідними господарськими галузями скотарство та хліборобство. Вівчарство давало можливість використовувати овечу вовну для створення тканин, а хліборобство вирощувало культури, придатні для подальшого виготовлення ниток.

Найвірогідніше, що поперед лляного та конопляного матеріалу була найбільш використовувана вовняна пряжа, адже коноплю, а тим більше льон почали вирощувати набагато пізніше за користування вовною. З появою ниток рослинного походження обробка волокон та прядіння пряжі для створення тканини стало одним з найважливіших хатніх занять у кожній родині в селах. Для більш зручного прядіння створили веретена, на нижній кінець яких натягували кружальця з глини або каменю – так звані пряслиця. Вони підсилювали обертання веретена. Так робили перші оптимізації в процесі ткацтва.

Верстат вертикального типу став першим ткацьким обладнанням, кроком до механізації процесу. Основною частиною в конструкції була рама, встановлена вертикально. На неї натягували поздовжні нитки, що ставали основою майбутньої тканини. Знизу до них прив’язували невеличкі тягарці, що робили процес більш зручним. Нитки поділялись на парні – їх прив’язували до одного ряду таких збільшувачів ваги, та непарні – що відповідно приєднувались до іншого ряду тягарців. Це допомагало ткачам прокладати поперечні нитки поміж нитками основи – вручну або з допомогою тоненької палички, що називалась «глицею» і прибивала нитки до краю виробу, що виготовлявся. Форма таких верстатів збереглась і до наших днів для виготовлення окремих видів тканих виробів, наприклад, килимів, ременів, рогожі тощо.

Археологи дуже часто знаходять частини прядильно-ткацького обладнання: тягарці з каменю або глини – для того, щоб основа була натягнута та зручна в роботі, пряслиці на веретена. Це дозволяє їм робити висновки про широке поширення та достатньо високий рівень цього напрямку господарської діяльності за часів трипільської культури.

Сама тканина, звісно, до наших часів не збереглась внаслідок своїх менш тривких до впливу часу якостей. Однак її відбитки знаходимо на керамічному посуді, і це дає підстави вважати, що вже в ті часи слов’янам були відомі техніки плетіння тканини, такі як полотняне чи репсове плетіння, наприклад. Можна стверджувати, що вони знали про фарби для тканин, вироблення їх з охри, каоліну чи інших натуральних барвників – адже на тих же глиняних фігурках можна помітити не тільки переплетіння тканини, але і відбитки кольору. Трипільська кераміка характерна високим рівнем майстерності, до того ж застосовувались поліхромні візерунки – то ж це все було характерне і для прикрашання різних предметів побуту, тканин, з яких створювали одяг, а також для обладнання оселі. При розкопках катакомб чи курганів знаходять тканини з кольоровими смужками, тобто це є черговим свідченням здатності тогочасних майстрів до фарбування.

В добу заліза та в період скіфської культури ткацьке ремесло зазнало немалого піднесення. За знахідками курганів (Чортомлик, наприклад, або Куль-Оба та ін.) можна з певністю сказати, що скіфські жінки вміло займались ткацтвом. Звісно, інструменти у заможних та бідних були різні: так, багаті жінки брали веретена з кістяним набором, грецького типу, а менш заможні – більш прості інструменти виготовлені з дерева, глини та синцю.

З часом та з розвитком еволюції суспільства ткацькі знаряддя поволі вдосконалювались, як і доповнювались та розвивались технології створення тканих виробів. Це можна відслідкувати по археологічним знахідкам в різних регіонах країни. Про пряслиці, тягарці та веретена вже згадувалось як про ткацькі знаряддя, крім цього, зустрічаються також ножиці, щоб стригти овець, гребні для розчісування прядива – з заліза та кості тощо.

Окремо варто згадати про с. Райки на Житомирщині, де особливо багато різного матеріалу було знайдено свого часу. Тут були відкопано цілі клубки пряжі з вовни, нитки з льону, рештки насіння конопель, щоправда, зітлілі, звісно, конопляні мішки та взагалі фрагменти готових тканин для одягу. Тут же було знайдено мотовило, за допомогою якого змотували нитки, вироблялось воно з дерева або кісток, також табличка кістяна з невеличкими отворами по кутах, схожа на дерев’яні кросенці для ткання поясів тощо.

В Райковецькому городищі було знайдено частини горизонтального ткацького верстата, що був значно досконалішим за вертикальний верстат. Ця знахідка має дуже велике значення в розвитку ткацтва. Цей верстат мав відповідні пристрої для розділення ниток основи. Це свідчить про значущий прогрес ткацького виробництва в XI-XIII ст. на території Київської Русі.

В цей період знаходять багато пам’яток, але найбільш значущими серед них є прясельця, на яких зображено знаки-обереги тварин, хрестиків, кругів, рисочок тощо, наділених магічною силою. Деякі з них позначені жіночими іменами, різноманітними ініціалами та ін. Наприклад, на одному з пряселець, що було знайдено у 1885 році в Києві, неподалеку від Десятинної церкви, було позначено, що його власницею була жінка із старослов’янським ім’ям Потвора. Було знайдено ще два подібних у 1935-1937 роках, також під Києвом, у Вишгороді, і на них були позначені імена Невесточ та Іуліана.

Навіщо робили ці позначки? У вчених є версія, що ці позначки є свідченням колективного характеру діяльності, спрямованої на виготовлення тканини. Майстрині намагались не переплутати свої знаряддя праці, тож і відмічали їх. Колективне прядіння було характерне для часів родового ладу, тоді ткацьку сировину обробляли в приміщеннях, які були спеціально обладнані для цього всім необхідним. Вечорниці, толоки, досвітки – ці всі форми сумісної праці є відлунням колективного прядіння.

Це зайняття було більш притаманне жінкам, дівчатам, підліткам, молодицям. У кожній селянській хаті мав бути свій верстат, і якщо жінка не вміла ним користуватись і не пряла вдома тканини та не виконувала всі відповідні ткацькі роботи – вважалось, що вона не була повноцінним членом своєї громади.

Прядіння та ткацтво мало свого покровителя – на Київській Русі це була богиня Мокош. Князь Володимир Святославович свого часу залучив її до поганських богів. Її зображення знайшли на невеликому фрагменті верстата для ткацтва. Предки вірили в силу Мокоші, сподівались на її допомогу та захист, що вона збереже їх від злих сил та нечисті.

Процеси підготовки сировини, що потребували уважного та зосередженого ставлення до роботи, саме прядіння, ткацтво та обробка тканини на завершальному етапі знайшли своє відображення в примітах, ритуалах та обрядах. Деякі з цих ритуалів дійшли до нас. Наприклад, цими справами не можна було займатись у п’ятницю.

Археологічні матеріали органічно доповнюються літописними згадками та свідченнями X-XI ст. В них можна знайти назви на поняття, характерні для ткацької діяльності: лляні та конопляні тканини для господарської діяльності мали назву «узчина», «ярич», «товстина», сукно грубе за складом з натуральним кольором називалось «сермяга», а сірого кольору – «сірячина».

Літописні джерела XIII-XIV ст. згадують назви дій, пов’язаних з ткацтвом: «чиновать», «набійка», «бранина», що свідчать про навички володіння різними техніками ткання, плетіння, говорять про те, що майстри були знайомі з текстильними техніками допоміжними.

З часом продуктивні сили розвивались, а класове розшарування ставало все більшим та контрастнішим, тож серед селян почали виділятись найбільш здатні до ткацтва люди та цілі родини – свого роду династії. Вони спеціалізувались на створенні тканин, скатертин, сукон, крайок тощо. Вони не тільки задовольняли власні потреби, а й виготовляли вироби на продажи та обмін.

Так ми бачимо, як з IX-X ст. з домашнього звичного заняття ткацтво переросло в окреме ремесло, яке існує в цих двох різних формах і понині.

Частина ремісників залишались жити по своїх селах, частина переміщувалась до невеликих містечок та міст, ближче до торговельних шляхів, феодальних дворів, монастирів, працювали у дідичів. Ремісники місць спочатку були досить привілейованою верствою населення, але феодальні відносини розвивались, що приводило ремісників у все більшу залежність від двору. Податки вони були змушені виплачувати своїми виробами, що було не так вже і зручно для них. Ремісники, що зостались по селах, сплачували податки та повинність своїми полотнами, рушниками, скатертинами, інколи покривалами з візерунками, які були замість килимів – так звані гуні. Міські ремісники розплачувались сукнами.

Однак як би не було виділення ремісників по містам в окремий вид ремесла незручним з точки зору повинності, але взагалі це відіграло велику роль у вдосконаленні технологій виробництва тканин і відповідно поліпшувало якість готової продукції. Продуктивність праці підвищувалась, розвивались виробничі сили, що привело до можливості заміни ренти натуральної на грошову. Це зменшило залежність майстрів від феодальних сил, посприяло розвитку ткацтва як вільного окремого ремесла. Таким чином в XIII-XVI ст. в країні було сформовано певні ткацькі осередки. Ними стали Київ, Львів, Чернігів, Луцьк, Кам’янець-Подільський, Кременець, Белз тощо.

Ставши економічно незалежними, ткачі в містах набули більшої майстерності та стали об’єднуватись в цехи, які почали існувати в різних містах та містечках України, таких як Самбор, Городок, Львів, Дрогобичі, Стрий, Явір та ін. Цехи сприяли розвитку майстерності та продуктивності майстрів, вдосконаленню їх технологій. В них були свої затверджені статути, привілеї, чіткі правила, що регламентували діяльність та життя цехів та їх членів. Розвивалась спеціалізація ткачів по окремих видах тканин, готових товарів з них. Вироби продавались на місцевих ринках, крім того, готувались на експорт. Однак не всі ремісники бажали приєднуватись до цехів, таких одступників називали «партачами». Їх можливості для збуту власної продукції були обмежені, як і для безпосередньо праці. Цехи дали можливість виникнення нового, більш великого об’єднання – мануфактури як нової форми виробництва тканин з серйозною організацією. Вони виникли в XVII ст. та проіснували до середини XIX ст. Їхнє існування було можливе переважно в осередках з місцевою сировиною.

Для мануфактур було характерним наймання робітників, поділення ручної праці на процеси: прядіння, фарбування, зсукування ниток, ткання. Поділ праці забезпечував підприємству більшу рентабельність. Підприємства також мали спеціалізацію за певними окремими видами товарів: полотна, килими, сукно, тканини шовкові чи позолочені та ін.

Мануфактури з виготовлення полотна в основному зосереджувались на Поділлі. Промислові суконні підприємства – були в Рогатині, Заложцях, Минківцях, Ґолохвастах, Корці тощо. Київ, Львів, Меджибожі, Немирів, Кам’янець-Подільський, Станіслав спеціалізувались на шовкових та золотистих тканинах. Ці мануфактури мали великий попит на ринках місцевих та на експортних. Та з часом промисловість розвивалась, поширювались тканини більш дешеві з фабричних підприємств, це привело до повного занепаду та припинення функціонування мануфактур та цехів в середині XIX ст. взагалі.

Про мануфактури можна сказати, що вони були формою переходу організації праці від цехів та дрібного ремісництва до капіталістичної машинної промисловості. Певний час дві форми існували паралельно – домашнє виготовлення тканин та їх виробництво в цехах (XIV ст.), мануфактурах (XVII-XIX ст.), на підприємствах та фабриках (XIX-XX ст.). В селянських ткацтвах зберігалось доволі багато рис, притаманних періоду натурального господарства. Перероблялась власна сировина. В тих осередках, які були розміщені неподалік від торговельних шляхів або промислових центрів, тканини здебільшого вироблялись на продаж.

В період другої половини XIX – початку XX ст. виготовлення тканин було в домашніх умовах, в системі промислів та виробництва. Особливо розвинутий ткацький промисел був в центральних регіонах України, найбільше за все на Лівобережжі. Поступово промислові тканини стали витісняти народні. Наприкінці XIX ст. були спроби відновити традиції народного ткацтва, для чого в центральних та східних областях країни були організовані зразкові ткацькі майстерні при губернських земствах. На Поділлі, Галичині, Буковині, Волині було засновано товариства ткачів, при них також існували майстерні та школи. Ці об’єднання та утворення відігравали велику роль в збереженні та зростанні традицій. Але навіть вони не змогли вплинути на загальний розвиток народного промислу та зупинити його занепад.

Чим більше розвивалась текстильна промисловість, тим більше фабричні тканини користувались попитом серед українців в їх повсякденному житті та побуті. Домоткані вироби, призначенні для господарства, потроху витіснялись з ужитку, трохи пізніше и окремі тканини також. До того ж в цей час проходила примусова колективізація українських сіл, різко скорочувалось вівчарство, сіяння льону та конопель, що були основною сировиною для виготовлення тканин в умовах домашнього виробництва. Центральні області України більш за все відчули ці процеси на собі, на Поліссі, в Карпатському регіоні це відбувалось менш помітно. Внаслідок того, що сировини стало не вистачати, місцеві ткалі навчились використовувати фабричну пряжу з бавовни - заполоч, бамбук, памут, або вовняну, частково шовкові або металеві нитки.

В 20-30 роки в місцях, які раніше були осередками ткацтва, створювались артілі, де виготовлялись тканини. В 60-ті роки вони в більшості були об’єднані, збільшені, пізніше реорганізовані у фабрики або художньо-виробничі об’єднання. Багато з цих підприємств діє і по сьогодні.

Для виготовлення тканин стали використовувати більш вдосконалені горизонтальні верстати. В них є пристрій для руху ниток основи – вони опускаються або піднімаються з його допомогою. Нитки рівномірно розташовуються по всій ширині, крім того, це дає рівномірне прибивання ниток піткання. При виготовленні тканин переплітаються дві системи ниток – основи та утка (тобто піткання), робиться це завдяки різній кількості підніжок.

Ткані вироби за своїм складом можуть бути лляні, вовняні, конопляні, бавовняні або змішаної сировини – комбіновані, коли при їх виготовленні використовували два чи більше видів пряжі відповідно.

Розрізняють тканини і за технікою виготовлення: вони можуть бути полотняні, саржеві (ремізно-човникові), килимові, перебірні, ворсові.

Полотняне найпростіше переплетення робиться на двох підніжках, саржеве – на трьох, чотирьох або навіть шістьох підніжках. Саржеві тканини мають особливий дрібний візерунок у формі ліній, зигзагоподібних чи скісних, або ромбиків. Нитки основи та утоку при різних напрямках застилання на поверхні тканини створюють світло-тіньові переходи в тонах. Саржева техніка дуже часто використовується при ткацтві народних тканин, покривал, скатертин, запасок тощо.

Перебірна техніка використовується інакше: тло тканини виготовляється саржевим або полотняним переплетенням ниток, при чому допомагають в цьому різна кількість ремізок. Окремі нитки основи піднімають додатково вручну або простими пристроями (рейками, прутиками) – так складається основний візерунок. Для перебірних тканин характерний рельєфний узор, що виступає над тлом тканини, він може бути по всій ширині готового виробу або на певних його ділянках. Нитки узору прокладаються різними способами, відповідно перебірні техніки поділяються на дві групи: класичний перебір та різноманіття його варіантів. До варіантів відносять «перетик», ткання «на прутах», «під дошку», «під полотно», «вибором» або іншими способами. Перебірна техніка використовується для виготовлення узорних смуг на веретах, скатертинах, запасках, рушниках, фартухах та ін.

Згадаємо «закладну» техніку для килимів – «у вічко», «на косу нитку», «на пряму межову нитку». В цій техніці нитки піткання різного кольору прокладають на окремих ділянках по всій ширині виробу відповідно до узору, вони переплітаються полотняним плетенням. Це дуже поширена по всій України техніка. З її допомогою виготовляють килими, сумки, рушники, фартухи.

Ворсова техніка поділяється на два види, і виготовляють нею тканину з петельчатим та розрізним ворсом. Тлом для неї слугує тонка пряжа, короткі кінцівки товстіших та м’якших ниток або петель, що звисають вільно («кучері»), створюють в подальшому ворс. Вони прокладаються у місцях візерунків чи по ширині виробу, суцільно. Ця техніка використовується для створення покривал на Буковині, на Поліссі - рядна, гуні (Лемковщина, Бойківщина), коци (Полтавщина, Харківщина).

Підставами для класифікації виробів народного ткацтва є види використованої сировини, техніки тканинного виготовлення, призначення готового виробу за функцією, також осередки виготовлення.

Щодо функціонального призначення тканини можна поділити всі готові вироби на три групи: це для створення одягу, для натільного вбрання та при впорядкуванні житла. Це тканини для сумок, для чоловічого поясного вбрання, верхнього одягу для чоловіків та жінок, сорочок та хусток тощо. Виробляли суцільні речі для поясного вбрання жінок (фартухів, запасок, плахт, горбаток), робили доповнення до костюмів як чоловічих, так і жіночих – пояси та ін.

За своїми функціональними задачами тканини для прикрашання інтер’єру поділяються на наступні: скатертини – для застелення столів, покривала – для прибирання постелі, рушники, килими, верети – для прикрашання та утеплення стін, хідники, килими та килимові доріжки – для підлоги та ін. Використовувались як традиційні тканини, так і сучасні нові види тканих виробів: доріжки, порт’єри, серветки декоративні, накидки та ін.

Серед тканин, що мають господарське призначення, є мішковина.

Осередками виготовлення тканин на Україні були відомі промислові художні центри, такі як Суми, Богуслав, Дігтярі, Львів, Косів, Решетилівка, Коломия тощо. Хоча тканини і споріднені за сировиною та техніками, але в кожному локальному осередку вони мають свої особливості, притаманні тільки цій місцевості та осередку.

Виготовлення тканин в домашніх умовах на сьогодні значно скоротилось. Їх виготовлення продовжується в Карпатах, на Поліссі, подекуди в західних, східних та центральних областях України. Залишились найбільш майстерні ткачі, що продовжують ткане ремесло та його принципи і засади і за наших часів, зберігаючи таємниці виготовлення тканин, що використовуються для оздоблення та декорування сучасного одягу та житла.

Більш за все продукції зараз виготовляється на підприємствах народних промислів або в виробничо-художніх об’єднаннях. В них працюють багато ткачів, що зберегли свій талант та примножують знання та навички. Художники та майстри підприємств і фабрик створюють зразки тканин для малосерійного та масового виробництва, використовуючи свою майстерність та творчі здібності.

Серед ткацьких підприємств варто згадати фабрики художніх виробів в таких містах, як Переяслав-Хмельницький, Богуслав, Дігтярі тощо. Кролевецька фабрика художнього ткацтва є найбільш відомою в Україні. Вона виготовляє тканини, що оздоблюють сучасне житло, інтер’єрів для громадських установ та підприємств, та для створення одягу. До її готової продукції входять декоративні рушники, покривала і скатертини, наволочки для диванних подушок, килими, серветки, тканини для жіночого одягу тощо. Дуже поширені кролевецькі рушники із збільшеними геометричними мотивами ромбів, розет, зображення «дерева життя», геометризовано-рослинне, квіти, півники, птахи, фігурки людей тощо.

Богуславська фабрика виробляє тканини для інтер’єрів і одягу: доріжки, рушники, скатертини, серветки, тканини для суконь, спідниць, фартухів та ін. Це перебірні тканини, дуже вишукані, з використанням збільшеного орнаменту або здрібнено-масштабного. Традиційними елементами цих виробів є зірки, ромби, стовпчики, решітки, що поєднуються між собою, чергуються і таким чином виступають то у ролі основного, то допоміжного мотиву.

Багаті традиції широко відомого чернігівського ткання тканин для плахт використовує в своїй діяльності Дігтярівська фабрика. З таких тканин колись в давнину створювали жіноче поясне вбрання – плахти. Для них характерне поєднання різноманітних технік ткацтва – полотняного та перебірного в усіх його варіантах здебільшого, а також своєрідний клітчастий візерунок. Колектив підприємства, що несе в собі творчі здібності, створює, користуючись зразками плахт, що носили в давнину, цілі композиції декоративних килимів, покривал, порт’єр, спідниць, що зберігають як традиційні орнаменти, так і мають сучасні нотки. Основні мотиви цих тканин – розети, ромби. Виробам притаманні насичені сині, оранжеві, охристо-золотисті, коричневі, пурпурно-вишневі та зелені барви.

Народне ткацтво Львівщини та його традиції, виплекані віками, продовжує колектив професіоналів Львівського художньо-виробничого комбінату. Він виготовляє вовняні тканини для подальшого створення інтер’єрних оздоблень та одягу. Верети, серветки, накидки, наволочки, доріжки, комплекти для куточків відпочинку – все це його витвори високого рівня майстерності. Також тут виробляють тканини для створення ритуального та святкового одягу, строїв для колективів з фольклорним характером тощо.

Гуцульське ткання з його традиціями та особливостями виготовляється на Косівському художньо-виробничому комбінаті. Тут працюють ткалі з гірських сіл, об’єднані бажанням продовжувати та берегти традиції і характерну специфіку регіону. На комбінаті виробляють ліжники з різноманітними узорами, накидки на крісла, серветки, рушники, крайки, тканини, з яких робиться сценічне вбрання та святкове. Основними мотивами є скосики, ромби, клинці, хрестоподібні фігури та багато іншого, не менш цікавого. Кольорова гама тканин Гуцульщини багата насиченими теплими барвами – жовта, червона, оранжева, та підпорядкованими чорною, зеленою тощо.

На Івано-Франківщині нещодавно відродили осередок покутського ткання. Знаходиться він у Коломиї. Верети, рушники, серветки, тканини для суконь, купонні тканини, для сценічних та фольклорних костюмів. Характерні особливості композиції цього регіону є розети, ромби, кучері, хрестоподібні фігури тощо. Червона та вишнева барви підкреслюються чорно, жовтою або зеленою.

Свого часу були забуті розріджені «серпанкові» тканини, з яких на Поліссі робили в далекому минулому головні жіночі убори – намітки. Згадуються та вносяться в роботу особливості, притаманні поліському узорному ткацтву. Якщо проаналізувати сучасний стан художніх промислів, можна помітити, що традиції виготовлення тканин найліпше засвоюються при праці вдома, особливо якщо присутня спадковість досвіду всієї родини та навички передаються, ретельно зберігаючись, від матері до дочки та далі. На підприємствах художніх промислів, найбільше в останні часи, продуктивність праці суттєво підвищується за рахунок механізації багатьох процесів, стандартизації та зменшення асортименту готової продукції. Ці події призводять, на жаль, до негативних наслідків – уніфікації, спрощення готової композиції, зниження якості продукції та зменшення різноманітності колориту. В таких умовах найдосвідченіші та найталановитіші майстри уподібнюються звичайним ткачам, що виконують зразки, розроблені кимось іншим, не маючи права на прояви творчості та імпровізацію.