Низь. Унікальна українська техніка вишивки

  • 01 листопада 2016 09:40:13
  • Відгуки : 0
  • Переглядів: 3197
  • 0

Низь (низинка, низзя) – один з найвідоміших в українській вишивці рахунковий шов. Базою для низинки є техніка “вперед голку”, а саме вишивання виконуються зі споду (з вивороту). Сама назва низь й спричинена тим, що шов вишивається з низу полотна. Ця техніка найбільш характерна для Поділля та Гуцульщини, втім досить часто зустрічається й на Буковині, Покутті, Бойківщині, Волинському Поліссі.

Загальні особливості техніки

Низь створює чіткі діагональні лінії, тому її візерунки дуже геометричні і характерні на відміну від хрестика, наприклад. Низь має декілька різновидів за технікою та напрямами виконання: проста і замкова, повздовжня і поперечна, завертана низь та “стрибунка”. Фактура вишивки абсолютно неповторна саме завдяки тому, що низь вшивається зі спідньої сторони полотна. Щільний візерунок низі майже неможливо вишивати “з лиця”, бо нічого не видно. Натомість, з вивороту все видно і вишивати легше.

Поліхромні орнаменти низзю вишиваються у кілька етапів. Спочатку вишивається основний візерунок, котрий називається “розвід”. Після нього вишивається кольорова вишивка. Кольорове оздоблення може бути виконаним різними техніками вже з лицьової сторони полотна або ж низзю знову зі споду.

Зазвичай вишивати низинкою можна без п’ялець, тримаючи тканину на руках. Але іноді, наприклад, коли вишивається тонке полотно, п’яльці можуть відчутно полегшити працю. Тож загалом це питання не принципове.

Інколи на схемі можна зустріти великі фрагмени, але вишивати їх на всю довжину не доцільно, тому такий орнамент зазвичай розбивають на менші елементи, котрі й вишивають по черзі.

Проста низь

Низь вишивається технікою “вперед голку”: на голку набирається необхідна кількість ниток полотна й пропускається потрібна кількість ниток.

Для вишивання низі нитка закріплюється у правому верхньому кутку полотна. Вишивати починають згори до низу, направляючи нитку зверху до низу. Голку направляють вертикально донизу між нитками основи і кожного разу рахують кількість ниток полотна, визначену схемою.

За своєю геометрією низь зазвичай непарна – кількість ниток складає одну, три або п’ять – у випадку з простою низзю. Й більше п’яти – у замковій. Коли вишивка доходить до кінця ряду, голку перевертають, спрямовуючи догори і вколюють її через одну вертикальну нитку полотна. Потім продовжують вишивати за схемою. При цьому полотно не розвертають, а просто чергують напрям руху голки – вверх-вниз. Вишиваючи низзю дуже важливо не сильно затягувати нитку, а класти її м’яко, аби малюнок вишивки виходив дещо об’ємним та опуклим. Особливо важко починати орнамент низзю, а вже за кілька рядків, орнамент сам підказуватиме кількість ниток полотна й так ретельно можна буде вже не рахувати нитки.

Часто густий однотонний орнамент низзю (“розвід”) доповнюють вишивкою іншими техніками та кольорами – гладдю, настилом, ретязем тощо.

Замкова низь

Зазвичай низь вишивається шляхом поєднання різних довжин стібків. І коли довжина одного перевищує п’ять ниток полотна, то в гру вступає замкова низь. Справа в тому, що надто довга нитка стібка може провисати, чіплятися й зрештою порватися. Щоб цьому запобігти, й придумали замкову низь – коли стібок вишивальної нитки прикріплюють поперечними стібками-петельками до основи полотна. Ці петельки й звуться замками, а звідси й назва низі – замкова або завертана. А характерною рисою замкової низі є деяка “кучерявість” фактури орнаменту та широкі лінії візерунка.

Звісно ж, п’ять – число умовне, адже крім довжини стібка варто враховувати й щільність полотна, й товщину вишивальних ниток. Втім, як правило, стібок-замок розташовується на кожній четвертій нитці тканини, а іноді вишивається вибірково, – стаючи окремим елементом орнаменту, – замок може змінювати місцерозташування для утворення красивих симетричних ліній.

Низь через технічні особливості виконання є виштвкою діагональною, а вишиті низзю орнаменти є нічим іншим, як однаково нахиленими лініями на рівному полотні (кут нахилу зазвичай дорівнює 45 градусам). Тому й замки на завертаній низі виконуються діагонально. А винятками є горизонтальне розташування ліній замків.

Подвійне низзя

Низинка подвійна ("задвійна", "дубельтова") – техніка дуже подібна до першої, простої, низі. Але кожен рядок такої вишивки задвоюється, тобто повторюється двічі. У такій техніці зручно вишивати схеми хрестикових візерунків.

Поперечна низь

За напрямом вишивання низь буває повздовжньою та поперечною. Поперечна низь вишивається впоперек візерунку, так само чергуючи напрям згори-донизу й навпаки, а вишивальна нитка кладеться паралельно ниткам основи. Таким видом низі найчастіше вишивали уставки сорочок-вишиванок.

Повздовжня низь

Поздовжню низь вишивають вздовж орнаменту горизонтально, а вишивальну нитку укладають паралельно ниток піткання. І цим різновидом низі найчастіш вишивали пазухи сорочок.

Регіональні особливості

Найбільшого розповсюдження низь зазнала на Гуцульщині та Східному Поділлі. Проте й в інших регіонах України низь доволі часто зустрічається на одяговій вишивці. Так, наприклад, у Прикарпатті, низь двоколірна – червоно-чорна, нею вишиваються уставки завширшки 5-6 см. На Покутті червоною низинкою оздоблюють манжети у сорочках-вишиванках, котрі оздоблені біллю. Тут до червоної низинки додають синій, зелений, фіолетовий, чорний та рожевий кольори.

Подільська низь

На Східному Поділлі найчастіше можна зустріти замкову низинку чорного або червоного кольору, або їх поєднання. Також часто поєднують замкову низь із простою.

Низь Східного Поділля часто вишивається шаховим порядком, чергуючи чорний та червоний кольори. Інколи подільські низинні візерунки обводять “розводами” інших кольорів. Чорний розвід – червоним, а червоний – чорним. Таку техніку на Поділлі називають “поквітчення”, а на Рівненщині – “обводи”.

Трохи більше століття тому цю техніку на Поділлі називали “низя”, а різновидів виконання вона мала величезну безліч: "кругла низя" (вишивку виконують двома паралельними лініями замість однієї), "лиса низя"(площі вишивки і незашитого тла рівні), "страпата низя" (присутні зубці в орнаменті), "низя з лиця шита" (виконується з лиця, фактично поперечне занизування), "сліпа низя" (проміжки невишитого тла дуже дрібні), "дрібна низзя" (виконана маленькими стібками), а також "цвіткова", "паршива" тощо. Самі ж орнаменти на Східному Поділлі йменували так: “баранячі роги”, “гребінці”, “дорівська низь”, “дримба”, “дримби”, “кривий Іванко”, “кривуни”, “купчаки”, “куряча лапка”, “кучерами”, “ліри”, “ліра”, “маленький Іванко”, “мутелики”, “орли”, “орли летять”, “орли-метелики”, “піддовки”, “підкови”, “половина безконечника”, “раки”, “реп'яшок”, “саїнська низь”, “саїнська низь прививається”, “саїнська зозулька”, “семирожок”, “хрестами”, “хвостичка”, “хрестички”, “шиті цілі” тощо.

Низзю здебільшого оздоблювали одежини. У жіночих вишиванках низзю вишивали “уставку” – прямокутний фрагмент верху рукава (міг бути окремим елементом крою або суцільним з рукавом), комір, манжети, пазуху та “погрудки” – вертикальні смуги спереду на грудях.

На чоловічих сорочках низзю вишивали комір, “манішку” та манжети.

Гуцульська низь

Жан-Поль Везіан, посол Франції в Україні, зазначив: "Гуцульським вишиванкам властива магічність мистецтва вимогливого, досконалість та витонченість технік шитва, естетична насолода від сяйва кольорів, змістової довершеності та цілісності композиції. Вона єднає всіх, хто поділяє її сутність, пізнання оберегової ролі цих вишивок”.

Гуцульська низинка частіш за все була простою, чорного кольору, поліхромна. Інколи низь могла бути й могла бути вишневого кольору. Замкова низь не була дуже характерною, тож її можна зустріти лише у Косівському районі та на Буковинській Гуцульщині (Вижницький район), де таку низь називали “у стріть”.

З-поміж народних назв низинки бачимо такі: “баранковий”, “дзвунковий”, “штерновий”, “ключки”, “котєчі лапки”, “листочковий”, “скриньковий”, “фасульковий”, “чічкатий”, “щіточковий” та інші.

Так само, як і подільська, гуцульська низь використовувалася здебільшого для оздоблення спідньої білизни – чоловічих та жіночих сорочок.

На жіночих сорочках зазвичай низзю вишивали “уставки”, комір, манжети (їх називали “дуди”, “брацари”). Пазухи часто не вишивали, адже жінки надягали силянку, коралі, згарди й інші прикраси. І лише у Вижницькому районі вишивали “погрудки”.

У деяких районах на Гуцульщині низзю суцільно вишивали рукави сорочок. Так, неподалік від тої ж Вижниці, на рукавах сорочок було прийнято вишивати діагональні смуги завертаною (замковою) низзю, здебільшого у червоній колористиці.У Косівському районі Івано-Франківської області часто виробляли весільні чи просто святкові сорочки-“рукавівки”, у котрих всю площину рукава нижче “уставки” заповнювали дрібною низзю у шаховому порядку.

Натомість на чоловічих сорочках низзю вишивали пазухи – вони могли бути у вигляді широкого нагрудника, чи звичних смуг по обидва боки від застібки. На чоловічих сорочках також вишивали низзю комір та манжети, а подекуди й уставку (вужчу від жіночої).

Жіноча уставка на сорочці майже завжди має у своїй основі три частини: основний прямокутний візерунок, “снурки” – крайні ряди стібків, схожих на ретязя, чи “перешивка” – вузенький орнамент по краю та “покрайниця” – верхній та нижній краї вишивки уставки, що часто мають форму зубців чи ріжок.

Говорячи про уставки жіночих гуцульських сорочок, варто зазначити, що вони були найширшими у Верховині. Завширшки вони сягали “п’єді” – відстані між розтягнутими вказівним та великим пальцем. Цим і пояснюється, що у жінок уставки були ширші од дівочих.

Колірна гама уставок на верховинських вишиванках холодна. Тут розповсюджений синій, фіолетовий, блакитний кольори. Така вишивка відмінно пасує до верховинських кептарів (безрукавних хутряних кожушків), запасок та кресанів.

На Яремчанщині розповсюджені уставки середньої ширини. “Снурків” зазвичай три – один “перекладуваний” та 2 вишневих. Часто візерунки не обмежені “снурками”, а лише оздоблені “перешивками”. “Покрайниці” вишиваються лише по верхньому краю вишивки. Стародавні жіночі сорочки цієї місцини мали вишитий прямокутний нагрудник з візерунком тотожним до уставки. Щодо колористики варто зазначити, що вона була різною й підбиралася до традиційних кептарів – у теплій гамі до ясінських та у холодній до ворохтянських.

У Наддвірнянщині низь вишивали дуже тонкою вовняною ниткою – “маціданкою”. Основними притаманними кольорами були рожевий та темний чорнильно-синій відтінки. Характерною особливістю жіночих сорочок цього регіону була уставка з верхньою “покрайницею” вищою за нижню.

Сьогодні відбувається справжнє відродження забутих та напіввтрачених українських традицій. Не оминають увагою майстри і вишивку. В мережі безліч майстер-класів щодо технік вишивання, у тому числі й низзю. Тому, якщо у вас виникає бажання долучитися до нашої культурної спадщини, не стидайтеся, цікавтеся, пробуйте, шукайте й у вас обов’язково все вийде!