Українська кераміка: молочена, поливана, чорнодимлена

  • Відгуки : 0
  • Переглядів: 9073
  • 0

Гончарство – це мистецтво створення найрізноманітніших виробів – посуду, іграшок, кахлів, предметів декору – з опаленої гончарної глини. Гончарний посуд завжди виглядає дуже унікально та самобутньо. Він стає істинною окрасою будь-якої трапези, такий собі дотик до вікового досвіду наших предків. Уява зразу ж малює глечик з парним молоком, полумисок з українським борщем, запашну печеню у горщику, вареники з сиром на поливаному тарілі тощо…

Історія українського гончарства

Оскільки смаколики української кухні відомі всьому світові, не дивно, що і посуд завжди відігравав важливу роль. Звісно ж, посуд, котрий традиційно використовувався українськими господинями, виготовлявся вручну й прикрашався різноманітними оберегами та символами. Певно, що й гончарні традиції допомагали створювати справжні кулінарні шедеври.

Тож, ми пропонуємо вашій увазі добірку про найцінніші культурні надбання у гончарському промислі. Докладно зупинімося на основних різновидах продукування керамічних виробів, що зараз відроджуються з попелу й стають неймовірно популярними.

Це сьогоденна промисловість дозволяє продукувати й, звісно ж, купувати товари для оселі на будь-який смак. А колись наші пращури не мали жодних фабрик, кришталю, скла, технологій та подібних сучасних переваг. Все, що було необхідно людству, майстри робили виключно своїми руками. Не ставав виключенням й посуд з глини.

Мистецтво вироблення кераміки виникло ще у пору Неоліту й впевнено розвивалося до нашого часу.

Українська історія творення керамічного посуду має декілька сторінок свого розвитку: неолітична, ранньослов’янська, черняхівська, давньоруська та середньовічна епохи. Найвищого розквіту ця галузь на теренах України зазнала у XVII—XVIII ст..

Першопочатково гончарі ліпили вироби руками, обліплюючи кошики, камені абощо, глиняною масою товщиною в палець або обкручували спіраллю “ковбаску” з глини, поступово формуючи посуд конусоподібної форми.

Ця техніка добре вивчена і легко витримувала конкуренцію вже й після винайдення гончарного кола.

У IV тис. до н. е. винайшли гончарне коло. Спочатку воно було ручне й дуже повільне, а вже у Середньовіччі з’явився ножний привід, котрий зробив справжню революцію у галузі гончарного мистецтва. Ця техніка не лише прискорила виробництво керамічного посуду, а й підвищила художній рівень такої продукції. Посуд, котрий виробляли на колі, ставав все більш легким, тонким та гармонійним. На ньому ставало легше малювати геометричні орнаменти. У Давньоруській державі з Х ст. виробництво глиняного посуду у містах зазнає значного розквіту й на посуді з’являються поливи. Спочатку непрозорі, а згодом й прозорі. Тоді ж розширилося різноманіття видів посуду – ємності для зберігання харчів, горщики з кришками, глечики й кухлі.

У XIV ст. посуд був досить дешевим, перевагу надавали практичності. Оздоблювали його просто – лощенням й штампиками-кілочками різних форм – промінням, зірками, ластівками, зубчиками тощо.

Найвищого розвитку українське гончарство набуло у XVII-XVIII ст.. Вироби дуже художньо оздоблювали яскравими багатоколірними розписами з ангобів та емалі. Тоді й сформувалися відомі нам традиції художнього розпису – рослинні та квіткові орнаменти, фігурні візерунки тощо на посуді та кахлях.

Техніки декорування керамічних виробів

Декорування гончарних виробів розвивалося й виокремилося у декілька мистецьких технік: ритування, глянсування, ріжкування, фляндрування, штампик і ліплення.

Ритування

(дряпання, гравіювання) – техніка нанесення заглибленого малюнка цвяшком чи паличкою на сиру глиняну поверхню.

Глянсування

(лощення) – техніка за якої гладеньким предметом, переважно камінцем, вигладжують поверхню виробу, ніби поліруючи її.

Ріжкування

– техніка за якої ємність (ріжок) наповнюється ангобом (поливою). У маленький отвір ріжка вкладається скляна трубочка, через яку тонка цівка поливи лягає на поверхню глиняного виробу. Сьогодні ріжок замінили гумовою грушею, а різноманіття орнаментів вражає.

Фляндрування

– техніка, у котрій, після рижкування, свіжі смуги поливів поєднуються у чіткі та зигзагоподібні “мармурові” розводи гострим предметом.

Види та осередки гончарного промислу

Молочена (молочна) кераміка

Молочений посуд дуже екологічно чистий та безпечний, він не вступає у хімічну взаємодію з продуктами харчування.

При виготовленні таких гончарних виробів використовується древній спосіб обробки кераміки – молочний випал. У процесі обробки, глиняний виріб занурюється в молоко, просочуючись ним, адже глина – дуже пористий матеріал. Такий метод робить посуд дуже приємного м’якого кольору та позитивно впливає на здатність зберігання продуктів.

Після першого короткого обпалу – близько 4-5 годин при температурі 1000 С, посудину заглиблюють у молоко, потім обережно витягають, аби не зіпсувати тонкий шар молочної плівки. Також існує спосіб, за якого глиняний виріб обтирають ганчіркою, змоченою у жирному підсолодженому молоці. Посуд обсушують та знову обпалюють у печі, вже за температури 400 С. Основна принада такого способу обробки – вологонепроникність виробів без застосування жодних хімічних речовин. Також молочений посуд термостійкий, легкий та сьогодні підходить для використання на різних плитах і духовках.

Унікальність технології молочення ще й у тому, що м’який та приємний колір “хлібної скоринки” гончарного виробу залежить від жирності молока, тривалості “купання” посуду, від того, чи додавався цукор до молока тощо.

Догляд за посудом з молоченої кераміки також дуже простий, єдине, що не варто використовувати абразивні засоби. Також рекомендують раз на пару місяців просушувати посуд у духовці чи на свіжому повітрі, як робили наші прабабусі.

Косівська кераміка

Виокремлення гуцульської кераміки в окремий мистецько-промисловий напрямок відбулося у XV ст. Найвідоміша кераміка цього регіону отримала назву косівська (від міста Косів Івано-Франківської області). З того часу й до сьогодні косівська кераміка зберігає свою автентичність, при цьому постійно розвиваючись та вдосконалюючись.

Своєю появою гончарство Гуцульщини має завдячувати дуже багатим природним покладам глини. Тому воно й стало провідним ремеслом у цьому регіоні. Місцеві майстри створили унікальні техніку та стиль, й крім звичних глечиків, горняток та полумисків, наприкінці XVIII сторіччя почали виробляти предмети ужитково-декоративної кераміки – кахлі та підсвічники.

Про кахлі варто розповісти окремо, адже вони були неймовірно популярними не лише на Гуцульщині, а й в Угорщині та у Румунії. Всі косівські керамічні вироби оздоблювалися поливами з різноманітними малюнками.

Гончарі використовували такі техніки оздоблювання як «ритування» або «гравіювання». Розпис наносили на вироби після першого випалу у печі. При цьому білий ангоб використовували перед обпалюванням, а кольорові – зелений, коричневий, жовтий та синій – після. Кольорові малюнки покривалися прозорими поливами та знову запікалися у печі.

Сьогодні стародавні традиції гончарного мистецтва переживають період відродження, малюнки стали дуже різноманітними – це й ікони, й тварини, й рослини, й сюжетні композиції.

Гаварецька чорнодимлена кераміка

Так називають один з видів кераміки, котрий випалюють у печах за спеціальною технологією – без доступу повітря. Виник цей народний промисел у селі Гавареччина Золочівського району Львівської області. Чорнодимлені керамічні вироби традиційно чорні та темно-сріблясті.

Гаварецьку кераміку також називають сивою, закуреною, чорнолощеною, чорною тощо. А виникла вона ще за античних часів, коли й протиставлялася звичним гончарним виробам. Значного розквіту чорнолощена кераміка зазнала у XVIII сторіччі, ставши суперником традиційній поливаній кераміці.

У ХІХ столітті у Гавареччині працювало понад 100 майстрів, вже на початку ХХ їх стало близько 40 – на 70 печей, а от зі встановленям радянського прапору, промисел зовсім занепав. Печі розвалювалися, старі майстри, помираючи, не мали молоді, кому б передати свої знання та вміння. Зрештою, у 80-х роках минулого сторіччя у Гавареччині залишилось 4 майстри. Однак завдяки зусиллям майстра-гончара Дмитра Вислинського промисел не занепав. Саме йому вдалося здобути перше місце на Міжнародній керамічній виставці в Італії. З тих пір стародавнє мистецтво стало потихеньку відроджуватися. І хоча наразі у Гавареччині всього чотири гончарі, чорнодимлена кераміка набуває неабиякої популярності й користується високим попитом.

Відома на увесь світ українська чорнодимлена кераміка продукується зі звичайнісінької білої глини. Майстри розказують, що для створення таких виробів необхідно змішувати масну глину з пісною та “обкурювати” її (випалювати). Для досягнення найбільшої міцності виробів, варто поєднувати якомога більше сортів глини. А це неабияк важливо, адже чорнодимлена кераміка зазвичай не вкривається поливами. Сформовані з глини вироби впродовж декількох днів висушуються за природніх умов. Якщо гончар хоче зробити виріб лощеним, то саме на цьому етапі майстер довго поліруватиме посудину гладенькими камінчиками (накшталт гальки). І вже після цього горщики, глечики, тарілі, горнята й філіжанки відправляють у піч для набуття ними характерного графітового блиску.

Піч заповнюється ретельно висущеними буковими та грабовими дровами – саме вони при горінні створюють найвищу температуру – близько 1000 С! Коли глиняні вироби почервоніють у печі, грубу треба щільно причинити, аби повністю перекрити доступ повітря. Гончарі чимдужч швидше закладають два виходи груби цеглою та засипають грунтом. Тоді кераміка задимлюється, коптиться димом, всередині впродовж 12 годин. Якщо ж таку грубу не закрити, то гончарні вироби залишаться червоними.

Опішнянська кераміка

– одна з найбільш відомих в Україні. Її батьківщина – село Опішня на Полтавщині. Опішнянська кераміка доволі молода, її коріння сягає у ХІХ сторіччя. 1893 року в Опішні працювало 288 гончарів, а на початку ХХ сторіччя гончарська громада активно реагувала на суспільно-політичні події епохи й з 1926 по 1941 року у селищі було створено гончарні артілі, котрі згодом стали заводами. Також у той період було засновано декілька гончарних шкіл: Опішнянська керамічна кустарно-промислова школа, Опішнянська керамічна промислова школа, Опішнянська школа майстрів художньої кераміки. Саме у цих навчальних закладах впроваджувалися усі інновації – й виробничі, й мистецькі.

На превеликий для української культури жаль, більшість процесів творчих відбувалися під суттєвим впливом радянської пропаганди. Тому, коли на початку 30-х років минулого століття, в опішнянському гончарному промислі почали використовувати станкове малярство, на виробах стали зображувати червоноармійців. А вже за пару років, коли почався Голодомор, більшість гончарів поїхало з Опішні, а з-поміж тих, що залишилися, деякі були засуджені та розстріляні.

Після занепаду, гончарний промисел Опішні потихеньку почав відновлюватись й у повоєнні роки, майстри передавали свої уміння через артільні школи, а з 60-х років – через організоване виробниче навчання молоді на заводах. Проте, зацікавленість населення у гончарстві почала йти на спад через масову газифікацію села й виготовлення для цього величезної кількості металевого та фаянсового посуду. Ще зі шкільних лав в Опішні вводили профорієнтацію у вигляді гончарного ліплення на уроках праці. Але це не виправдало сподівань й запланованої кількості спеціалістів не було навчено.

Даруйте за такий довгий історичний дискурс, нарешті ми переходимо до мистецької частини розповіді про опішнянську кераміку. Цікавим є той факт, що опішнянські майстри завжди створювали свої шедеври без попередніх ескізів.

Місцева глина має сіруватий колір, а при випалюванні стає не червоною, а світло-жовтою. Від початку до повного закінчення, кераміка проходить 40-денний термін виготовлення. Замішавши глину на спеціальному обладнанні, гончар дає їй “відпочити” впродовж декількох днів, а потім формує виріб і випалює його у печі за температури 850 до 900 °C. Після цього керамічні вироби покривають ангобами (поливами) й знову відправляють у піч.

Для опішнянського розпису характерні рослинні орнаменти – квіти, листя, грона ягід, колосся, букети та віночки. Також цій кераміці притаманна характерна колористика розписів. Бежевий, коричневий, зелений та блакитний – основні кольори розпису, а відтінки їх найрізноманітніші. Для опішнянського розпису використовують техніку фляндрування, коли лінії малюнка “тягнуть” металевим писачком, створюючи візерунки.

Загалом, ми перерахували найвідоміші та найпопулярніші сьогодні види й техніки виробництва української кераміки. Звісно ж, деякі гончарні осередки було втрачено, так само,як і техніки гончарства. А сучасні керамічні вироби часто є авторськими поєднаннями декількох регіональних традицій та технік. Втім, чудово, що є натхненні майстри, котрі радо відновлюють та підтримують цей промисел, котрий насправді вже давно став душевним національним мистецтвом.

 
Залишити відгук  ↓
 
Ще ніхто не залишив відгуків.