Відображення світосприйняття через космогонічні мотиви в українському мистецтві

  • Відгуки : 0
  • Переглядів: 2464
  • 0

Українське мистецтво сповнене особливими, неповторними та виплеканими віками традиціями, символами та метафоричними елементами. Більшість мистецьких творів мають закодовані символи, що яскраво демонструють весь спектр міфопоетичних уявлень наших предків про всесвіт та космос з його розміреними та повністю упорядкованим устроєм. За переконаннями визнаного вченого М. Костомарова символ виступає візуально-образовим виявом тих чи інших моральних ідей відображених у предметах фізичної природи. Проте такі образи повністю наділені духовними властивостями. За твердженнями все того ж М. Костомарова, фізична природа речей втілена через божественну любов та творчі ідеї втілюється у наймайстерніші форми. За спостереженнями академіка Вернадського – твори народного мистецтва, в яких тісно переплітається художнє осмислення з історико-соціальними явищами, як найкраще відображають життя та розвиток даного народу в той чи інший проміжок часу. Завдяки дослідженню таких творів можна докладно вивчати та наблизитися до розуміння народної душу. Згідно його визначень, глибина символізму народно-художньої творчості виявляє Космос, який проходить через свідомість людської істоти.

Для світосприйняття українців характерне використання різноманітних предметів мистецтва які повністю відображають вселенські явища та реалії. Так якщо звернути увагу та такі поширені та звичні нам предмети як писанка чи рушник, то можна простежити сповненість важливими символами та загальними знаннями пращурів на зовсім не великій площині. Приміром писанка уособлює космічне Райце, яке символізує такий собі узагальнений ген життя, таку собі небесну сферу, з якої з’являються зорі та планети. Якщо прояснити цей символ більш детально то Сонце відображається, як така собі посудина, а інші космічні тіла сферичної формі як лоно Всесвіту. Рушники ж, в свою чергу відображали на своїх полотнах зашифровані в криптографічні знаки та символи знання про загальну будову Всесвіту та місце людини в ньому. Один з ключових символів українських вишитих рушників – Дерево життя ототожнюється з Центром Життя та наочно показує ієрархічне бачення структури буття нашими предками. В рушникових вишивках тісно переплітаються народні уявлення про часово-просторову структуру та модель світобудови, з світоглядними орієнтаціями в космосі та упорядкованістю навколишнього світу представлені у вигляді естетично сформованих вподобань та духовних спрямуваннях.

Традиційно українське світосприйняття відображається у вигляді образів що об’єднують три плани буття: небо, землю та потойбіччя, тобто Горішнє, Проміжкове та Долинне. Найпоширенішими образами такого триєдинства виступає звісно ж Світове Дерево або як його ще часто називають - Дерево Життя. Можливо така поширеність цього образу зумовлена певною та чітко вираженою три ярусність такого образу: вершок-стовбур- вазон чи коріння дерева. Поряд з Деревом Життя зазвичай є птах, який виступає охоронцем цього дерева та уособлює чисту та світлу душу. Світове Дерево канонічно зображується таким, що з’являється з вазона чи чаші, чітко вказуючи тим самим на походження свого коріння з певного вмістилища-лона, аналогічного всесвіту. Згідно української міфології саме з глечика походить Світ та Всесвіт.

Досліджуючи тему Світового Дерева, фольклорист К. Сосенко відзначав, що ідея такого Дерева сприймається народом як основний та перший чинник світотворення. Яскравим підтвердженням такої гіпотези є українські колядки, які є відголоском древньої традицій індоєвропейських народностей. В образах колядок Світове Дерево постає у вигляді найдавнішого вербального символу, таке дерево стоїть посеред синього моря, в образі моря простежується символізм однієї з першостихій, а на цьому дереві три птахи радяться як світ «сновати». Далі шляхом використання алегорій та метафор постає чудова містерія створення Світу: птахи пірнають у морську глибочінь та дістають з дна дрібний пісок, який в подальшому стане чорною землею, золотий камінь, що виступає символом для появи в подальшому сонця, місяця та зірок на ясному синьому небі. Проте, в деяких джерелах зустрічаються трохи інша варіація появи неба з синього каменю. Так за працями І. Нечуй-Левицького синій та золотий кольори в українській міфології означають світло. Так у праці «Світогляд українського народу» Нечуй-Левицький трактує "синє море" як символ синього небесного простору, посеред якого пливуть хмари.

Основа Світобудови, такий собі стрижень всесвіту, символ космосу, джерело життя та гармонії за віруваннями древніх є саме Небо. Дослідивши семантику слова небо в різних мовах та народах можна простежити практично тотожне трактування, наприклад, «небо» означає: життя, число, гармонію, порядок, пуп, середину, особливо яскраво це видно у англійській, ірландській, латинській, хетській та валійській мовах. Доволі часто слово «небо» співзвучне та використовується як варіант синоніму для поняттям «Бог», а представники виду земноводних виступають символами божеств та Всесвіту загалом. Також доволі часто значення «неба» співвідносять з поняттями «напрямку світу», «прірвою», «склепінням». Якщо орієнтуватися на міфи народів світу то можна простежити уявний зв'язок неба зі світовими водами в який плавають всі небесні світила, а саме небо створювалося з каменю, рідини та металу. За переконаннями древніх українців Небо є річкою чи океаном на просторах якого мандрує Сонце. Інколи з Небом ототожнювали корову, яку називали небесною та вважали небожителем.

Для людей що жили в часи міфоепічної доби Небо представлялося куполом, півсферою, покришкою, покришкою, що захищало їх. Захист підсилювали й незліченні небесні сили, за допомогою яких реалізовувалася Божественна воля. До наших днів на побутових предметах: килимах, сорочках, рушниках, писанках дійшли образи Рожаниці чи Матері-Богині з піднятими або опущеними руками, в залежності від положення рук такі образи благословляли або небо або землю. З прийняттям християнства ці образи трансформувалися в дві іпостасі Пресвятої Богородиці: Покрову та Оранту.

Саме небо вважалося багатоярусним, зазвичай до 8 сфер, та розділялося на простір для атмосферних явищ та птахів, яке називали «повітряним» та місцем для божественного дому та престолу – «вишнього». П. Чубинський (відомий фольклорист, етнограф та краєзнавець) зафіксував наступне народне уявлення: існує сім синіх облаків, а восьме-справедливе небо, де сидить Бог на своєму золотому кріслі, а поряд літають янголи має червоний колір. Справедливе Небо інколи відкривається, однак це стається лише на якусь «оказію»: війну, голод чи примирення. В такому відкритому небі люди вбачали фігуру чоловіка з мечем – що сповіщало про війну, чи з мискою- то був знак на гарний врожай, поряд з цією фігурою бачилися й голіввки ангелів. саме в таку мить потрібно було просити у Господа про спасіння душі.

В народному фольклорі також зафіксована цікава структура особливостей неба, а саме: найвище небо складається з трьох шарів невідомої матерії, а відстань між ними у дванадцять разів більша за відстань від землі до перших небес. В працях фольклориста В. Гнатюка докладно подається уявлення про край світу, про те місце де сходяться небо та земля. В думках одних вважалося що в цьому місці ніхто з живих ще не бував, то там мешкав сильний та лютий народ, інші стверджували що на краю світу коли жінки перуть то кладуть свою білизну на небо, а за переконаннями третіх- душа людини після смерті лине на край світу, туди де починається Небо.

Пізнання світу давніми мешканцями землі часом виділяється бінарною опозицією Неба та Землі, як принцип чоловічого та жіночого, активного та пасивного начала, верху та низу. Така пара в той же час сприймалася як небесна та я к батьки людини. Якщо звернути увагу на космогонічні міфи то поява Неба описується як «постання» з хаосу, в українській міфології небо постає з писанки або посудини, а зі священного шлюбу Неба та Землі зароджується життя у Всесвіті. Як вже зазначалося центром світу виступає Дерево Життя, проте існує ще й інша варіація такого символу а саме висока Світова Гора, вершина якої тримає Небо на якому мешкають Боги. Відголоском такої гори є переконання українців, що небо і є такою собі горою на вершині якої смертні зустрічаються з Богом. Цікавим та своєрідним кристалом-моделлю всесвіту є традиційний український солом’яний павук.

Цікавим моментом у світогляді народу є й тема подорожі людей на небо, а також принесення чи дарування земних благ міфічними героями чи самими богами. Це і поява вогню і навчання ремеслам та обробці землі. Небо в такому контексті розглядалося предками не просто як домівка для Божественних Сил, а й як місце куди після смерті повертаються люди – раєм. Такий погляд на Небо був важливим елементом в формування та збереженні культу предків.

Символом небесної духовності, уособленням окремих богів, центром світу та джерелом життя вважалося Сонце. Культ цього небесного світила був одним з ключових та всесвітніх. В Іпатіївському літописі, датованому 1114 роком, вказано що Сонце є сином Сварога та є Дажбогом, проте за деякими іншими джерелами богом сонця вважали Сварога. За спостереженнями В. Шаяна первісна назва найвищого Неба звучала як «Сварог» та «Свар» та було священним словом та звуком. Також фольклорист фіксує поетично-міфологічне ставлення до Сонця, яке наділяється сталими епітетами: праведне, святе, красне, ясне, прекрасне. Згодом Сонце займе власне окреме місце поряд з Всевишнім, таку зміну добре видно з колядки за якою за столом сидять троє товаришів- світле сонечко, ясний місяць та сам Бог Небесний. Підтвердженням такого ставлення до сонця як окремої сили є й повчання Володимира Мономаха за яким, необхідно віддати вранішню похвалу Богові, а потім сонцю, що сходить. Проте Сонце також вважалося однією з іпостасей Всевишнього, тож Великий Князь повчав, що побачивши сонце треба прославляти Бога з радістю. тому зовсім не випадково затемнення сонця сприймалося як викрадення світила темними силами та віщувало лиха та негаразди. Доволі примітним є й той факт що в християнстві Ісус постає як Сонце Правди, а київського князя Володимира Святославича в народі охрестили метафорично наповненим прізвиськом - «Красне Сонечко».

В народних піснях та колядках сонце, місяць та зорі персоніфікуються та набувають духовних рис, представляються як єдина родина, де сонце-жінка та мати, місяць - чоловік-батько, а зорі їхні діти. В українській міфопоетивній традиції сонце зображувалося у образах «матері», «красної панни», «княгині», тобто сповнювалося жіночих рис. П. Чубинський записав українську колядку в якій описується як Сонце в образі богинні-панни одягається за золотою стіною (стіна виступає образом червоно-золотого неба на світанку). В народній уяві сонце «танцює», «грає», «жениться». Вхідні двері в домівках та вівтарі в храмах орієнтувалися на схід саме на честь сонця.

Українська обрядовість до сьогодні зберегла ознаки культу Сонця, образи якого зображуються та символізуються у традиційній та обрядовій випічці: різноманітні короваї, паляниці, калити, печива; у писанках та крашанках; у оздобленні глиняного посуду, особливо того що використовувався в обрядових дійствах; у головних уборах жінок та дівочих вінках зі стрічками (вінок з яскравими стрічками уособлював багатопроявність світла та Райдугу); у поясах, прикрасах та різноманітними обрядами та звичаями при святкуванні ключових свят українців: Різдва, Великодня, Масниці, Купала та інших календарних та сімейних світ.

Образ Місяця-«нічного ока Бога» разом з Сонцем глибоко шанувався. Так існувала традиція на молодика промовляти особливі замовляння на добробут, здоров’я, щастя та лад. Особливе місце Місяць займав в традиціях українського знахарства та мольфарства, завдяки своїй циклічності та магнетизму. Культ цієї планети став основоположником люнарної міфології, з її протистоянням світла та темряви, активного чоловічого та пасивного жіночого начал (така собі аналогія з китайськими поняттями «інь та янь»). Згідно монографії етнопсихолога В. Куєвда, вареники та дійства з козою, що є невід’ємним атрибутом святкування Щедрого вечора- свята народження Місяця, яке наші пращури називали Дідом або Дідухом.

Все що стосувалося неба відігравало особливу та важливу роль в житті тогочасної людини, не виключенням були і зірки. Як правило вони поставали у образах дітей або сестер Сонця, а інколи виступали як душі людей. В українській культурі навіть існує богиня Зоря, яка у вигляді молодої панни має відношення до роси та небесної вологи. В народі побутує сталий фразеологізм, в якому йдеться про «красну панну» що ввійшла до церкви та «як зоря зійшла» і «засіяла». Особлива роль відводилися й великим скупченням зірок таким собі «сімействам» зірок, наприклад Чумацькому Шляху. Такі уявлення дійшли до сьогодення в українській культурі й в селах часто використовуються у примовляннях при випіканні тих же весільних обрядових короваїв.

Українські побутові предмети з давна оздоблювалися різноманітними орнаментами сповненими світоглядної семантики. Ці орнаменти композиційно складаються з най типовіших та найпоширеніших елементів архетипового плану таких як: крапки, кривульки, зигзаги, прямі та спіральні лінії, завитки, кола, хрести тощо. Посеред основних груп та видів орнаментів (дослідники виділяють рослинні, геометричні, зооморфні та антропоморфні орнаменти) можна окремо виділити групу символів що позначають небесні тіла: місяць, зорі, сонце. Такі космічні символи тісно переплітаються та змішуються з основними орнаментальними символами та мотивами. При використання космічних символів, основне-центральне місце, звісно займають астральні знаки та образи сонця, місяця, небесного вогню та зірок, які з часом трансформувалися у квіткові образи. Широкому поширенням космічно-квіткових символів, можна завдячувати Анрі Брокару, який наприкінці ХІХ століття широко поширив узори для вишивок саме з такими космополітичними «ружами» (на основі тих узорів навіть створилася окрема течія в вишивці Брокарівська). Однак ще С. Колос наполягав що пізній орнаментальній мотив «повної ружі» має не рослинне походження, а є похідним від сонця чи зірок та має в собі солярну символіку.

На противагу осучасненим давньоукраїнські артефакти були сповнені динамічними композиціями, що намагалися відтворити вихороподыбний рух по колу з використанням центральних опор – різноманітні спіралі, розетки, сварги, кола та інші. Найвідоміші та звичні нам символи такого руху та світобачення –хвильки, спіралі, зигзаги, меандр, паралельні насічки постійно зустрічаються в народних візерунках та орнаментах, та мають подібність до загальноприйнятих знаків фіксації небесних тіл у Всесвіті.

Споглядаючи такі орнаменти не можна не згадати Трипільську систему орнаментівв якій простежується чітко виражена космогонічна символіка. Так згідно досліджень кількох науковців (Ю.Липа, Л. Чикаленко, В. Щербаківський) найдавнішими елементами саме українського орнаменту є сварга – знак Сварога та безкінечник, який с часом трансформувався в меандр. Для трипільської орнаментики характерні поєднання мистецького задуму майстра з важливими та глибинними концепціями світоглядності міфології індоєвропейських народів. Домінуючими мотивами в такій орнаментальній традиції є: символ Сонця у вигляді бика чи бичих рогів, доволі часто між рогами зображувався диск Сонця; образ Великої Матері-богині у вигляді жіночої фігури; Символ же Всесвіту представлявся у вигляді три планового зображення землі, родючості (образ Матері-Богині) та неба (образ Сонця-бика).

В культурах різних народів Сонце у вигляді геометричного уявлення, як правило, зображувалося у вигляді кола з крапкою по середині а Земля на противагу символізувалася квадратом. Різноманітні «сонячні диски», тобто орнаментальне зображення хрестів в колі, мають відношення до символізму сонця та вогню. Такі солярні знаки доволі часто знаходять місце у мистецьких виразах на полотнах килимів чи рушників, на вишитих сорочках, при оздобленні дерев’яних предметів різьбленням, розписах писанок, інтер’єрів українського житла надмогильних знаках та інших.

Важливим та помітним елементом в українській орнаменталістиці, що зберігся до сьогодення є хрест. Причому хрест виступає не лише як символ родючості, але і як аспект трактування чоловічого начала та небесного захисту. Хрести як найдавніші астрально-космічні символи зустрічаються ще на пам’ятках буго-дністровської культури протонеолітичного та неолітичного періоду. Слід зазначити що в такому контексті вертикальна лінія асоціюється з батьківським-чоловічим началом, а горизонтальна відповідно з материнським-жіночим принципом, отже перехрестя цих двох вселенських начал дає найпростішу модель Світу, ценр в якому сходяться Небо та Земля.

Використання хреста як символу в орнаменах доволі широка від простого означення життя, енергії, сонця чи щастя до важливого християнського символу розп’яття Ісуса та символу космічного Христа. цікаво, однак ранніми християнами та представниками інших культур аж до IV тис. н.е. вважався символом сонцепоклоніння та язичництва. Графічний прояв чотириконечного хреста має своє продовження в восьми- та шестипроменевих зірках, що символізують різні астральні тала на небі та перемогу світла над темрявою. Часто такі «зірки» ставали оберегами в житті наших пращурів. За спостереженнями археолога В. Щербаківського основні мотиви та елементи орнаментів «кільця-сонечка», «зорі», «очі», корті зустрічаються на кераміці передньозіатських народностей часів неоліту, а пізніше на грецькій теракоті, мали своє глибоке магічне значення, служили знаками та символами божеств та магічними апотропоїчними знаками. Саме такі функції, як певний відголосок культу сонця та як певні оберегові знаки притаманні солярним мотивам українських орнаментів зображуваних на різноманітних творах народного декоративно-прикладного мистецтва.

Тож, підсумовуючи все вище сказане можна зробити висновок що розкриття семантичного значення орнаментів можливе лише завдяки дослідженню міфологічних джерел, реконструкціям релігійних та суспільних уявлень та вірувань тієї чи іншої епохи та докладному вивченню елементів обрядовості та архаїчних культів. Століттями символізм та способи зображення тих чи інших подій та вірувань передавалися від покоління до покоління не зазнаючи інших впливів та змін, проте з часом символізм та сакральне значення все більш спрощувалися. Тож глибокий аналіз традиційної символіки народу веде, в першу чергу, до пізнання та розуміння своєї народної культури, а вже потім до вивчення первинних семантичних значень символів. В такому контексті міфопоетичні бачення та уявлення наших предків, підтверджуються сучасними космогонічними концепціями та гіпотезами, й засвідчують культурну самобутність та духовну непересічність української романтичної натури.

 
Залишити відгук  ↓
 
Ще ніхто не залишив відгуків.