Вишивання рушників - самобутній магічний ритуал

Вишивання українського рушника завжди починалося з підготовки матеріалів та душевного настрою вишивальниці. Спочатку підбирали полотно потрібної довжини, обов'язково незбиране, без розривів або зшитих шматків, щоб не «перерубати» щасливу життєву дорогу, запрограмовану у вишивці. Довжина рушника, як і дорога, повинна бути досить довгою. Зазвичай її порівнювали з ростом людини, беручи для рушника полотно в один, два, а то й три людські зрости. На Поділлі вишивали відносно короткі рушники - 1,5 ÷ 1,8 м, в центральній Україні популярна довжина рушника - 3 ÷ 3,5 м, але бували і зовсім довгі обрядові рушники - 4,5 ÷ 5,5 м.

Підготувавши полотно, вибравши необхідні нитки і відповідні голки, вишивальниця повинна була підготуватися сама до роботи, налаштовуючись духовно і дотримуючись століттями усталених правил та ритуалів.

До вишивання ніколи не приступали між справою, в поспіху. Моральна підготовка вимагає душевної рівноваги, молитви. Має значення день тижня. Вишивку рушників для приємних, радісних подій починали в день язичницького бога Перуна - четвер, для сумних подій (на смерть) - у суботу, якій протегує планета Сатурн, що символізує долю. До вишивки приступали з ранку, ввечері починати вишивку було поганою прикметою. Намагалися не сідати до сонця спиною, тільки передом або хоча б боком.

Перед самим початком вишивки рукодільниця брала в руку голку з вставленою в неї ниткою і перечитувала молитву і добрі побажання, які вона хотіла закласти у вишивку рушника. Таким чином думки вишивальниці накладалися на полотно і вшиваються голкою в рушник. Цей ритуал треба було повторювати після кожної перерви в роботі.

Коли роботу переривали, то полотно не кидали, як доведеться, а дбайливо складали. Не можна було залишати його в зім’ятому вигляді, тому що в долі теж може порушитися порядок. Складене полотно акуратно загортали в шматок будь-якої тканини і клали в спеціально передбачене місце. Ніколи не залишали роботу на місцях, призначених для сидіння або сну, а якщо нічого іншого поруч не було, то можна було покласти прямо на землю. Порожню голку, без нитки, теж не встромляли в полотно. Перед тим, як встромляти голку, в неї потрібно було обов'язково втягати нитку.

У деяких літературних творах описуються українські вечорниці, на яких дівчата збиралися за вишиванням, розмовляли, співали пісні. Якщо дівчата і вишивали на таких зустрічах, то тільки щось декоративне для одягу або будинку. Сакральні, обрядові вироби, особливо рушники, вишивали без сторонніх очей, в тиші, таємно. Не можна було показувати чужим людям обрядовий рушник, особливо весільний, в який закладалася доля майбутньої сім'ї, так як погляд чужої людини може змінити енергетику рушника.

Дівчина могла показувати рушник, який вишивала, тільки найближчим родичам, які жили з нею в одному будинку. Звичай вставати на рушник, одружуючись, існував задовго до християнства. У ті часи батьки стелили рушник для дітей і благословляли їх на шлюб в рідному домі, без свідків. Після обряду молода дружина дбайливо скручувала рушник сувоєм і прибирала подалі від погляду сторонніх людей. Більше його нікому не показували та не прали, зберігаючи все життя в скрученому вигляді, щоб ніщо його не могло пошкодити. Коли сімейна пара через багато десятиліть закінчувала свій життєвий шлях, їхні діти або онуки могли діставати цей рушник, розглядати його і показувати всім родичам.

Внучки повторювали вишивку бабусиного рушника, вишиваючи рушник себі на весілля. Повторювався малюнок Родового Древа, хоч він, звичайно, відрізнявся енергетично, адже кожна вишивальниця наповнює вишивку своєю енергетикою. Було дуже важливо зберегти родову композицію вишивки весільного рушника, повторити сюжет і орнаменти. Завдяки суворому дотриманню всіх традицій вишивання весільного рушника, що не дозволяють довільно змінювати зміст вишивки, ми зараз можемо судити про те, якими були рушники наших древніх предків.

Вишивання кожного кінця рушника починали знизу, поступово піднімаючись вгору. Спочатку вишивали один кінець, потім інший, не переходячи з одного на інший, щоб виконати однакові елементи. Бувало, що дівчина не могла встигнути вишити до весілля рушник, тоді їй могла допомогти рідна чи хрещена мати, або найближча родичка. Але хоча б частину вишивки обов'язково повинна була виконати сама наречена, з дотриманням усіх традицій, з молитвою і добрим настроєм.

У музеях України зберігається багато старовинних рушників, уважно вивчаючи які, можна переконатися, що вишивали рушники в старовину не стільки для краси, скільки для виконання ритуалів, наповнених сакральним змістом. Якщо уважно розглядати старі рушники, на багатьох з них можна помітити деякі відмінності у візерунках, гаптованих на різних кінцях рушника. Це не випадкові зміни, а свідомо внесені знаки, що відзначають кожен край рушника.

Цими загадковими властивостями рушників зацікавилися біоенергетики. Вони обстежили безліч старовинних рушників із застосуванням маятника та рамки. У всіх випадках було встановлено, що різні кінці кожного рушника заряджені протилежними біоенергетичними зарядами, один негативним, інший позитивним. Ця особливість властива також усім предметам і живим організмам у природі. Кожна людина має в ногах негативний заряд - мінус, а на голові позитивний - плюс. Права сторона заряджена позитивним зарядом, вона вважається чоловічою, ліва, жіноча сторона, заряджена негативним зарядом.

Яскравим прикладом присутності протилежних зарядів на кінцях предметів є магніт, відомий всім ще зі шкільної програми. Наявність таких зарядів на рушниках пояснює багато звичаїв та прикмет, пов'язаних з обрядовим використанням рушників. Це поширюється навіть на рушник для рук: всі знають, що не можна витиратися одночасно двом людям різними його кінцями, щоб не посваритися. Тим більше важливо враховувати різнозаряджені країв рушника у виконанні весільних ритуалів. Під час благословення молода дружина встає зліва від чоловіка. Відповідно і рушник стелять таким чином, щоб наречена встала на негативну жіночу сторону, а наречений - на позитивну праву. Таким чином, рушник, як їх загальна Життєва Дорога, об'єднує дві протилежності для створення гармонійної, урівноваженої сім'ї.

Як жінки в старовину визначали, який кінець повинен бути жіночим, а який чоловічим, ще до кінця не з'ясовано. Є різні припущення, але їх ще потрібно довести. Проведені дослідження показують, що той кінець рушника, який першим вишивають, має позитивний заряд. З цим пов'язаний позитивний настрій вишивальниці, натхнення і впевненість у правильності і красі обраного візерунка. При вишиванні іншого кінця може з'явитися невпевненість, навіть бажання щось змінити. Вся природа і наше життя в ній заповнена взаємодією негативною і позитивної енергії. Як притягуються протилежні заряди в природі, так притягуються один до одного чоловік і жінка для створення сім'ї, гармонії, продовження Життя.