Волинська вишиванка

Ой, чи так кросно, в якій країні,
Як тут, на нашій рідній Волині!
Леся Українка

Волинь – древньоруська історична область у басейні південних приток Прип'яті і верхів'ях Західного Бугу на північному заході сучасної України. Розташована між Поділлям на півдні та Поліссям на півночі, Західним Бугом на заході і верхнім Тетеревом та верхів'ями Ужа на сході.

Волинь охоплює сучасні Волинську та Рівненську області, західну частину Житомирської та північні частини Тернопільської та Хмельницької областей. У дещо ширшому трактуванні до Волині можна зарахувати південну частину Берестейської області Білорусі і східну частину Люблінського воєводства Польщі.

Поетика прадавнього мистецтва

Здається, ніби час зупинився аби насолодитися віковою величчю цих місцин. Столітні ліси, блакитноокі озера та соковиті луки надихали не одне покоління українських митців. Волинь стала справжньою колискою західно-української культури, цілою скарбницею звичаїв, традицій, ремесел тощо. На цих землях черпала натхнення ціла плеяда відомих українців, з-поміж яких Леся Українка, Улас Самчук, Микола Костомаров та інші.

На території сучасної Волинської області споконвічно жили племена дулібів, волинян, бужан, лучан та берестян. З їхньої цивілізації лишилися на згадку неперевершений фольклор, архітектурні здобутки та деякі витвори ручної роботи.

Одними з найцікавіших археологічних знахідок на Волині та Полісся можна вважати різьблені дерев’яні орнаменти, що їх відносять до доби неоліту (5000-1800 рр. до н.е.). Шматочки кераміки, віднайдені, у цих краях також щедро оздоблені досить характерними орнаментами. І усе це відлуння стародавніх культур знайшло вельми широке відображення у вже більш сучасних знахідках – напівзотлілих шматочках полотен одежі. Відтак, стародавніми посланнями нащадкам стали такі візерунки, як «ялинка», «ромби», «трикутники», «хрестики».

«Вишиванкова» мова

Це все не могло не відобразитися у строях українців післяруської доби. Отже, характерними орнаментами прикрашали себе волиняни й за часів литовського князівства, й під польською шляхтою, й навіть під московитами. Наш нарід зміг зберегти ці прадавні автентичні знаки й завжди розумівся у їх значеннях. Так, ще кілька століть тому, одяг з легкістю замінював паспорт українцеві. Характер вбрання та орнаменти на сорочці безпомилково вказували на соціальний та майновий стан людини, її вузькорегіональну приналежність. Ба більше, подейкують, ніби за візерунком на вишиванці можна було легко встановити чи у шлюбі жінка, скільки у неї дітей, чи добрий чоловік та чи велике господарство. Часто жінки навмисне трохи підтикали поділ плахти, аби було видно орнаменти по низу сорочки. По-перше, так можна було охарактеризувати себе як добру майстриню, якщо ну дуже файно сорочка гаптована, по-друге – дати можливість оточуючим прочитати той неймовірний шифр, що його було закладено у візерунок.

Віками народні умільці створювали наш генетичний код та вдало послуговувалися своєрідною мовою знаків. Усі види орнаментів мали власну техніку виконання. Для розробки та виконання цих технік треба вміти застосувати візерунок відносно тканини, її щільності, розміру полотна тощо. Також цілим мистецтвом можна назвати вибір ритміки орнаменту, частоти чергування смуг та співвідношення орнаментів між собою та по відношенню до тла виробу.

Основне місце у орнаментальному мистецтві волинян займають символи води, землі та сонця, котрі утворюють життєдайну трійцю. Також традиційними вважаються образи Берегині – покровительки життя; дерева життя, на гіллі якого симетрично розташовані птахи – символи душі людини; рослинні мотиви.

Краса та символічність волинських вишиванок надихала видатну письменницю Лесю Українку. Маловідомим є той факт, що у шість років, тоді ще майбутня поетка, навчилася шиттю й вишиванню, й почала гаптувати сорочку улюбленому татусеві. Проводячи своє дитинство у Колодяжному на Волині, Леся Українка любили носити нарідний стрій, різноманітні вишиванки. Її любов до вишивки розділяла й мати поетеси Олена Пчілка. Саме вона вперше в Україні видала збірку орнаментів вишиванок з Полісся, котру побачив світ у 1877 році.

Чоловічий та жіночий строї

Варто трохи детальніше зупинитися на загальному образові тогочасних українців, аби змалювати у свідомості повну картину.

Волинські чоловіки вбиралися у серм’яги брунатних кольорів та підперезувалися червоними пасками. Серм’яга – це простий селянський одяг, накшталт каптану, зроблений із грубого невибіленого сукна з овечої вовни. Ці кожушки обшивали по коміру та на кишенях червоними шнурами. Такою ж оздобою прикрашали суконні або баранячі шапки. Серм’ягу також було оснащено каптурем – пращуром сучасного капюшона – для носіння у дощову погоду. Взувалися волинські чоловіки у чоботі.

Сорочку волиняни носили лляну чи конопляну та полотняні штани. Штани вирізняв цікавий крій та плетений очкур, протягнутий у поясі. Дещо пізніше його замінили на кольорову крайку.

Верхнім одягом для волинян слугував сіряк – така собі свита з білої овечої вовни, – задня частина якого була фалдованою. Комір, манжети, пасок та кишені такого вбрання були вишиті чорними вовняними нитками, з часом і кольоровими, застібалися сіряки на саморобні дерев’яні гудзики.

Чоловічі кожухи шилися так само, як сіряки, тільки їхні поли були відрізними у поясі, а не цільнокроєними. Вони були білого або брунатного кольору з великими кучерявими чорними вовняними комірами. Кожухи також гаптували вишивкою на комірі, манжетах, кишенях, пазусі й на паску. Очкурики часто оздоблювали кольоровими помпонами. Сіряки зазвичай шили кравці, а кожухи зі шкір виправлених набіло – кушніри. Вишиванки та штані справлялися в домашніх умовах.

Жіноча сорочка за кроєм була така ж сама, як і чоловіча, але довжиною трохи більше, до кісточок. Жіночу вишиванку прикрашала «заволоч», яку шили з зовнішньої або зворотньої сторони. Вишивкою обов?язково оздоблювали вставки і рукава, а іноді і комір та пазуху. Вишиванки біля коміра та на рукавах гаптували білими, блакитними або червоними кольорами. В святкові дні зверху на звичний стрій надягали ще й суконну бекешу.

У волинській частині України жіночі вишиванки щільно призбирували навколо шиї, оздоблюючи автентичними прикрасами – коралями, намистами, дукачами, гривнями та герданами.

У якості верхнього одягу жінки теж вбиралися у свити та кожухи такого ж крою як і мужчини. Вставки, рукави, а часом комір та пазуха були вишиті. Спідниці були домотканими – їх ткали з сукна одного або ж двох-трьох кольорів. Такі спідниці називалися «літник». Вони були у клітинку зелених, жовтих або червоних кольорів. Частенько замість цілої спідниці носили дві плахти: одну ззаду і одну попереду. Фартухи до таких спідниць були полотняними, перетканими по низу червоними нитками.

Дівчата ходили з заквітчаними головами, а заміжні жінки носили барвисту хустку (очіпок) або намітку, оздоблену на кінцях. Пізніше носили квадратні хустки, які вишивали також на кінчиках, до хусток пришивали так звані бубляхи (схожі на ґудзики). Згодом зверху на домоткані хустки носили вовняні «тернові», котрі скручували та нашивали на них один коло одного «бубляхи», що загалом виглядало на голові як віночок. Щодо взуття, то волинські жінки носили чобітки чи сап’янці на високих підборах червоного або жовтого кольорів.

Деталі крою та мережання вишиванок

Волинська вишивка, як ми вже казали, споконвіч славилася своєю оригінальністю, лаконічністю та стриманістю. Переважна більшість вишиваних сорочок розкроювались ножем. Крій жіночих та чоловічих вишиванок був майже однаковим.

Вишивана сорочка мала такі частини: стан, рукави, уставки, цвиклі (клинки під рукавами), комір, чохли. Довжина стану – 85 см, довжина рукавів – 57 см, ширина – 32 см, комір – 38 см, довжина вставки – 24 см, ширина – 12 см, ширина чохлів – 4 см. Комірець у сорочках застібався на саморобний гудзичок з олова зі скельцем, на «жичку» – шнурочок з кольорової вовни або ж на гудзик з сирової пряжі. У хлопців вишиванки були мережані на комірі, пазусі, на чохлах. Крій жіночої вишиванки відрязнявся від чоловічих лише довжиною – до кісточок. Вставки, рукави, а часом комір та пазуха були гаптовані.

Для волинського регіону загалом звичним є ритмічне чергування геометричних фігур: зірок, ромбів, ламаних ліній. Маленькі деталі, вписані одна у другу, переплітаючись, утворюють цільний орнамент. Найрозповсюдженішою технікою варто назвати занизування – дуже стародавнє вишивання, котре імітує човникове ткацтво, створюючи щільні, лаконічні та у той же час вишукані композиції. У такий спосіб виникає малюнок, який нагадує мальовничі волинські рельєфи.

Щодо колористики сорочок, то у візерунках переважав червоний колір, також вишивали ще й синіми та чорними нитками. Дуже гарним виходить виріб, якщо вишивати білим по білому шовковими нитками. Правда, це складно, адже, кажуть майстрині, шовкові нитки дуже ріжуть руки.

У південних регіонах Волині переважали в орнаментуванні рослинні мотиви. Сорочки біля коміра та рукавів вишивалися виключно світлими нитками. А от відверто західноволинською фішкою стало розташуння вузької смужки вишитого орнамента на манжеті.

Назви волинських візерунків: квітки, лапатий хміль, хміль, хмелик, лапатий хмелик, виноград, ягідний хміль, хміль-ягідки, хрести гречкою, хрести, безконечник, купчаті, кукурузка, огірочки на дві половинки, звізди, кошички, кошичаста рожа, вилка, баранячі роги, таргачики, рутка, чорнобривці, очка, ягідки, цимбали, кучері, рожа повна, рожа клинчаста, ружа барвінкова, рожа шулякова повна, рожа шулякова, сокирки, копита, копитка, розбиті хрести, хрести, дубове листя, полоничник на дві половинки, сливочки, полоничник хрещатий, полоничник.

Сучасні волинські вишиванки

Перша світова війна, на жаль, суттєво вплинула і на культуру. Відтак, народний волинський стрій, що берегли віками, не витримав навали європейської культури, котра стала поступово витісняти традиції. Стародавня заволоч змінилася на баварський хрестик, мадярську гладь та паризьку техніку рішельє. Геометричні орнаменти змінилися рослинними, а подекуди почали вишивати птахів. Колористика вишивки також зазнала змін – традиційний червоний колір змінився чорним. Поверх вишиванок стали вбиратися у примітивні камізельки та кожухи без жодних прикрас. Спідниці та фартухи стали робити з купованої тканини та загалом дуже спростили зовнішній вигляд національного костюма. Як кажуть деякі етнографи, європейці зіпсували смак волинян.

Сьогодні, безперечно дуже важко знайти справжню волинську вишиванку, проте наша культура, як птах фенікс відроджується з попелу і тому багато українських майстринь відтворюють неперевершені техніки оздоблення сорочок з бабусиних скринь. Не стають винятком і волинські мотиви. Сучасне переосмислення традицій у поєднанні з прадавніми орнаментами народжує нові речі, які легко вмонтовуються у темп ХХІ сторіччя.