Етнографічний музей «Хутір Савки»

  • Відгуки : 0
  • Переглядів: 998
  • 0

Невелика садиба з притаманним їй українським побутом та речами, свійські тварини, город, все те, що є звичним для сільських мешканців і навряд чи їх здивує, для містян може виявитись справжньою несподіванкою і пригодою. Особливо, якщо все це можна не тільки роздивитись, а й відчути себе учасником всього, що відбувається навколо.

Саме така можливість стати часткою народної культури, доторкнутись до її корінь, пізнати її, як то кажуть, з середини неодмінно з’явиться у вас, якщо ви відвідаєте унікальний етнографічний музей – «Хутір Савки», який розкинувся неподалік Києва. Якихось 10-15 хвилин, і ви опинитесь на подвір’ї старої хати, що стоїть на околиці села Нові Петрівці.

Історія створення музею

Історія музею хоч і не дуже довга, але, безумовно, цікава. А почалася вона у 2003 році, коли мешканець Києва Леонід Шилов відкрив свою сімейну справу – розбудову музейного комплексу. Дивний, на перший погляд, бізнес, але він одразу захопив і викликав неабиякий ентузіазм у всієї родини – дружини, сина та доньки.

І назва Хутора обрана була не випадково, адже Сава Іванович, Савка, як його всі звали, був дідом господаря. Жив він неподалік від того місця, де його онук розбудував хутір, названий на честь діда. Господарем він був міцним, заможним, а ще розумним та передбачливим, що у важкі часи допомогло його родині пережити голод. Дідова хата, на жаль, не збереглась, тож, музей створювався як данина пам’яті дідові-трудівнику, як бажання не втратити остаточно речі, дорогі серцю. Світа, сундук, лавка – ці речі, якими колись користувався дід Савка, сьогодні дбайливо зберігаються в хаті, як частка музейної експозиції.

«Хутір Савки» – це історичний комплекс, до якого входять дві автентичні хати. Одна з них, 1786 року, знаходиться на своєму первісному місці і належала колись небідному селянинові. Дата побудування, вирізана на балці, збереглася й досі. Саме з придбання цього раритету у дев’яносторічної одинокої бабці Марії і починався майбутній музей. Господиня в останні роки життя майже не доглядала свою домівку, тож оселя була занедбана, із забитим димоходом, в якому поселились миші, та чорними від сажі стінами.

Хатину відремонтували та реставрували, і у 2004 році її змогли вже побачити перші відвідувачі.

Майже одразу хата почала наповнюватись старовинними предметами побуту, а навколо неї з’явились господарські будівлі, які були невід’ємною часткою сільського життя. Циганська кузня, клуня, льох, криниця, вулики – все це стало експонатами музею.

Друга хата, побудована у 1854 році, потрапила у Нові Петрівці пізніше, її перевезли господарі у 2008 році. Вона була колись панським будинком на Житомирщині в селі Мелені та належала дворянським родинам Васяновичей та Стретовичей. Домівку розібрали по частках і, обережно пронумерувавши та аккуратно склавши кожну колоду, перевезли на нове місце. І вже тут, уважно вдивляючись у старі фотокартки, зібрали знов, намагаючись скласти все так, як було зроблено майстрами століття тому.

Так стара сільська хата, напівзруйнована часом, знайшла своє нове життя і в турботливих руках нових господарів, разом з іншими експонатами, перетворилась на «Хутір Савки».

Чим дивує «Хутір Савки»?

Сьогодні музейний комплекс дивує своїх гостей, а саме так ставляться до відвідувачів його господарі, великою кількістю справжніх старовинних предметів побуту, ужитку, одягу з різних куточків Полісся, що на півночі України.

Деякі з них від старих господарів залишились на подвір’ї. Наприклад, кована голка, якою баба Марія колись обшивала своїх рідних, чи старі, зроблені вручну чоботи.

Але переважну кількість чисельних експонатів господар збирав здавна та й не перестає це робити й досі, адже неможна зібрати все. Навіть однакові, на перший погляд, речі виявляються різними чи то за розміром,чи за матеріалом, з якого зроблені, а то й за призначенням. Кожна з них унікальна, в кожної своя історія. Як тут зупинитись?

Так в одному місці зібрались до купи вили, сокири, граблі, коси, молоти, ступи, ваги, діжки, різноманітний глиняний посуд, які були зроблені в різні часи і якими користувались в своїх домівках звичайні люди. Людей вже немає, а речі живуть і нагадують про своїх господарів.

Є в музеї ткацький і столярний верстаки, гончарний круг, прядка, жорна, тощо. А ще є ваги 1795 року, які були випадково знайдені у коморі, і сокири з номерами, які викував на них колись давно майстер.

Можна відвідати пасіку, на якій стоять різні вулики, зроблені протягом останніх трьох століть, та знаряддя роботи пасічника, побувати у шевській майстерні, де зібране взуття різних епох.

Покажуть вам тут і ступу, схожу на приладдя казкової Баби Яги, і діжку, в якій вимішують тісто для хліба, і лопату, якою цій хліб у пічку саджають, і саму піч. А ще можна побачити найстаріші експонати – сокиру, яка дійшла до наших часів ще з кам’яного віку, і зерно, вирощене з того, що пролежало у горщику, зарите у землю, біля шести тисячоліть, з трипільських часів.

В хаті висять під стелею колиски. Вони теж різні - одна дерев’яна, видовбана, інша зроблена з якоїсь міцної тканини на кшталт брезенту. Стіни прикрашені старовинними іконами, картинами, вишитими рушниками. Біля стіни стоять скрині з приданим для нареченої. Зберігаються тут книжки та журнали, надруковані у ХІХ-ХХ століттях, і старовинні дитячі іграшки.

На подвір’ї знаходиться справжня комора. Їй вже 155 років, але вона й досі використовується господарями хутора, тому і запах тут стоїть надзвичайний – пахне сухими травами та глиною. До того ж, в коморі зібрані дивовижні речі. Є тут старовинна машина для прання (жлукто) і діжки, які робили із цілої колоди, видовбували, та в яких зберігалось зерно. А поруч та сама сокира, якою ці діжки довбали. А ще є суто український виріб, бо де ще могла з’явитись спеціальна окрема діжка для зберігання сала, засипаного сіллю, як не у нас. Зберігаються тут бутлі зі смачними настоянками та наливками, заткнуті замість кришки кукурудзяним качаном, висять коси з цибулі та часнику, розкладені пучки сушених цілющих трав.

А з каміння, яке залишилось від старого дідового млина, господар виклав своєрідного змія-календаря.

Живий музей

«Хутір Савки» суттєво відрізняється від більшості схожих етнографічних музеїв – його родзинка в тому, що всі його експонати не тільки не сховані під скло, а є діючими. Їх дозволяють і потримати в руках, і випробувати в ділі.

Тут пропонують побачити на власні очі, як працює справжня кузня з ковальським приладдям ХVІІІ-ХХ сторіч, в якій роздуваються міхи, розігрівається горн, стукають молоти по ковадлу. А якщо хочете, то можете і самі спробувати вдарити молотом по розпеченому залізу.

Якщо вам цікаво, як прали наші прабабусі в давнину, на річці можна замочити в золі та попрати, відбиваючи дерев’яним праником, речі.

А ще господарі навчать вас, як власними руками змолоти на кам’яних жорнах борошно, як прясти нитки з льону та конопель, як заточити косу, підкувати коня, замісити глину, покатають на чумацькому возі.

Можна спостерігати тут і за тим, як працюють чудові народні умільці, гончарі та різьбярі, а, за бажанням, навіть взяти участь у цікавих майстер-класах з гончарства, витинанки, соломоплетіння, малювання по склу, тощо.

А якщо ваша душа, доторкнувшись до української минувшини, забажає пісень, фольклорні колективи залюбки порадують вас своїм мистецтвом.

Особливо цікаво тут малечі, адже для дітей кожна дрібничка тут – справжнє відкриття, а можливість доторкнутись до всього чи зробити щось самому – незрівняний досвід, який ніколи не здобудеш, сидячи вдома за комп’ютером.

Автентичність Хутора привернула увагу і українських кінематографістів, які знімають тут історичні фільми за творами Лесі Українки та Ольги Кобилянської.

Українська гостинність

На «Хуторі Савки» завжди раді гостям, тож і зустрічають їх по-українські – всією родиною, виходячи назустріч в національних костюмах, з хлібом-сіллю.

А потім починається дивовижне дійство, яке одразу переносить у минуле українського села з його буднями та святами. І все це цікаво розповідається, показується, пояснюється, а суміш легенд, бувальщин, байок та прислів’їв, без яких не обходиться жодна екскурсія, робить все, що відбувається, ще цікавішим.

А після екскурсії вас запросять посмакувати українською їжею, приготованою за старовинними рецептами, та ще й у справжній печі та в глиняному посуді.

Стіл накривають прямо у хаті, у світлиці, під іконами з рушниками, як було здавна прийнято в Україні. Домоткані скатертини, двохсотрічна лава біля тесового столу додають настрою та апетиту. А посмакувати тут справді є чим: борщ та ще й з часниковими пампушками, вареники з різними начинками, печеня з грибами та м’ясом, ковбаси, деруни. І все це з печі – з пилу, з жару, та в глиняній мисці з дерев’яною ложкою. А до всієї цієї смакоти ще й узвар, наливочки або запашний чай на травах.

І обов’язково вам розкажуть про те, яких обрядів та звичаїв дотримувались наші діди-прадіди, коли сідали за стіл, як поважали хліб, як турботливо до нього ставились.

«Хутір Савки» – це чудове місце, в якому можна доторкнутись до витоків української культури, отримати неймовірні враження від народних традицій, набути неповторних навичок. Сюди бажано приїжджати всією родиною або з друзями. Тут можна взяти участь у народних обрядових святах та влаштовувати власні незабутні свята – дні народження та весілля.

Знаходиться музей у селі Нові Петрівці, що у шести кілометрів від Києва, якщо їхати по Мінському проспекту (власним автомобілем або на маршрутному таксі №795 від метро «Героїв Дніпра» чи від площі Тараса Шевченка).

На «Хуторі Савки» завжди раді гостям, але, як кажуть в народі, «непрошений гість гірший за татарина», тож домовляйтесь із господарями заздалегідь телефоном, і тоді на вас обов’язково будуть чекати і подарують справжнє диво.

Офіційний сайт музею: http://xutir-savky.com.ua/