«Спадок нації» – фільм, орієнтований на кожного українця

Шість країн за один рік

12 травня, рівно за тиждень до десятого за ліком Дня вишиванки, у столичному кінотеатрі «Київ» відбулася прем’єра першого в історії повнометражного фільму про вишиванку – «Спадок нації». Масштабний показ завершився оваціями у залі та схвальними відгуками у соцмережах. Тож, давайте подивимось, чим зуміли так захопити вишуканого українського глядача автори стрічки – режисер Олександр Ткачук та сценаристка Леся Воронюк.

Стрічка, гаслом якої стали слова «вишити, щоб вижити», має документальний характер і умовно ділиться на дві частини: етнографічну, що оповідає про відмінності у вишиванках в різних місцевостях держави (варто зауважити, що автори фільму робили акцент і подорожували саме по етнорегіонах України, таких як Полісся, Буковина, Слобожанщина, а не по кожній окремо взятій області) та історичну, побудовану на унікальних розповідях людей про долю вишиванки в їхньому житті.

Важко переоцінити ту кількість матеріалів, що їх зібрали автори фільму. «Спадок нації» знімали по всій Україні, включаючи території ДНР і ЛНР, а також у п’яти зарубіжних державах, серед яких Канада, Німеччина, Італія, ОАЕ та навіть Росія (Мурманськ, Іркутськ). Впродовж зйомок Лесі та Олександру відкривалися все нові й нові цікаві факти, дехто самостійно «виходив» на них із власними історіями. Тож, кількість відряджень і відповідно бюджет стрічки довелося збільшувати, а реліз документалки пересувати з березня на травень. «Спочатку ми навіть не очікували, що знімемо стільки усього цікавого, – говорить засновниця Дня вишиванки й авторка ідеї «Спадку нації» Леся Воронюк, – Ми запланували і значно менший період, і бюджет для зйомок, планували знімати тільки в Україні. А потім, коли вже почалися роботи, то ми стали потребувати значно більших масштабів. Ми майже вдвічі продовжили зйомки, три чи чотири рази переглядали бюджет фільму, постійно була нестача коштів. Це було пов’язано не тільки з курсом долара, а й з тим, що з’являлось багато додаткових відряджень.

Наприклад, у Львівську область ми їздили двічі, хоча планували одне відрядження. У першій поїздці відзняли родину Тулуг, Ольгу Ільків, Роксолану Шемчуг, потім знайшли цікавий матеріал по сокальській вишитій сорочці. Її можна побачити в трейлері фільму. У Вінницю в нас теж були незаплановані два відрядження. Ми не поставились до фільму, як до якогось проекту, у якому маємо відпрацювати все на галочку. Якщо розуміли, що ще десь щось знайшлося, то їхали і туди. Більшість матеріалу, я думаю, відсотків 80, а може й 90, глядач почує і побачить вперше в житті!».

У підсумку, загальний бюджет фільму склав 620 тисяч гривень. Левова частка цієї суми – суто власні кошти основної знімальної команди, в яку, окрім Лесі й Сашка, увійшов науковий консультант і етнограф Олексій Доля, що вже понад тридцять років займається дослідженням вишиванок і фактично пішки пройшов усю Україну, вивчаючи певні особливості вишивки кожного регіону. У створенні стрічки також взяли участь кілька меценатів, а от пропозиції по співпраці від політичних сил автори рішуче відкидали: «Вони «перебігають» і зраджують українські інтереси й не хочеться, щоб постраждала сама ідея цього фільму».

День вишиванки як фундамент для стрічки

Одним із факторів, що посприяв створенню «Спадку нації», автори називають збільшення масштабності і вихід на світову арену Дня вишиванки, що його торік відзначили у майже сорока країнах світу. Така популярність свята – це, звичайно, добре, але автори ідеї розуміли, що поруч із цим вони мають направити народ у вірне ідеологічне русло, адже багато хто вбачає у вишиванці всього-навсього трендовий предмет гардеробу, фото в якому «зрубить» велику кількість лайків в Інстаграмі. Цим фільмом Леся Воронюк і компанія мали на меті показати, що вишиванка – це не тільки мода і навіть не лише ознака самоідентифікації, вишиванка – генетичний код нації, символ, що набуває неабиякої значущості, особливо в наших сьогоднішніх умовах.. Олексій Доля зазначає: «Зараз можуть сказати, що це кіно не на часі. Бо йде війна і треба про війну знімати. Але чому ми маємо цю війну? Донбас показав: бо не знаємо своєї історії. Працювати на перемогу треба паралельно – на фронті й в тилу».

Усі попередні спроби щось зняти й розказати про сорочки в Україні мали куди більш скромний характер. Звісно, є достатня кількість телевізійних сюжетів і передач (подекуди доволі сумнівної якості), локальних програм і досліджень журналістів «на місцях». Але про повнометражний документальний фільм мова, звичайно, досі не йшла. З одного боку, цей факт давав авторам стрічки потік для маневреності, але в той же час, змушував створити таку формулу, яка б зацікавила кожного – байдуже, прихильник ти вишиванки чи «хейтер». Показати етнорегіональне різноманіття одежини, різні види вишивки і крою – замало, для обмеженого кола людей. А от коли все це підкріплено цікавими історіями не менш цікавих людей – це зовсім інша справа. Саме ці історії, зібрані на різних куточках світу, запали в душу тим, хто вже встиг побачити фільм у перші дні по його виходу. «Сказати, що я вражена – це нічого не сказати. Документальна збірка з реальними історіями українців про їх рідних, про їх життя, про їх вибір. Я стримувала сльози майже весь фільм. Я відчувала мурашки на шкірі від кожної історії: починаючи з того, де онук знайшов вишиванку свого діда в гаражі, закінчуючи тим, як мама відправила посилку з вишиванкою своїм донькам з окупованого Донецька… Це дуже круте кіно», – ділиться власними враженнями у соцмережі глядачка Дарина.

«Покажіть, що ми тут українці!»

Заслуговує на окрему згадку історія родини Галабурдів. Після Другої Світової війни в німецькі табори були вивезені хлопець і дівчина, обом приблизно по чотирнадцять років. Вони познайомилися вже в Німеччині, покохали одне одного, одружилися. У них народилися чотири доньки, що зараз мешкають у різних країнах (хтось у Бельгії, хтось в Австралії, а дехто залишився в Німеччині). Всі вони знають українську мову, вишивають, є активними громадськими діячками і захисницями України у світі. «Ця історія є дуже показовою для сучасних українців, – говорить Леся Воронюк у програмі «Інформаційний ранок» на «П’ятому», – які живуть в нашій країні і чомусь ніяк не можуть вивчити українську мову чи дуже слабо орієнтуються в українській історії, культурі».

Так історично склалося, що не кожен український регіон є «сприятливим» для носіння вишиванки. «На сході будь-яка вишиванка – добре, – говорить О.Доля, – Ще років десять тому на Луганщині людям у вишиванках казали: «Мы вас будем возить еще в клетках показывать». У Криму зараз арештовують за вишиванку з будь-яким орнаментом». У «Спадку нації» є принагідні ілюстрації того, що й на сході України є люди з чистою свідомістю і патріотизмом у душі. Знімати окуповані території автори ідеї вирішили після відвідин етнографічного музею з вишиванками у містечку Сватове за двадцять кілометрів від російського кордону. «Це були українські сорочки, з українськими кроями, без жодних натяків на Білорусь чи іншу країну та етнічність. І саме по культурі можна визначити, хто жив на тій території», – розповідає Леся. Олександр додає: «Записували інтерв’ю з працівницею музею. Молода гарна жінка. Я лише склав техніку – вона каже: «Покажіть, що ми тут українці. Що ми говоримо українською і носимо своє, хоч і на кордоні».

На Західній Україні інші історії – не менш щемливі й показові. Так, у стрічці розповідається про зв’язкову ватажка УПА Романа Шухевича Ольгу Ільків, яку відправили на одинадцятирічне заслання. Там вона таємно вишивала, матеріалом для голки служила рибна кістка. На Буковині в часи Голодомору сорочки можна було виміняти на їжу, а львів’яни перед засланням у Сибір ховали власні вишиванки у скрині і закопували десь біля двору. Вже за часів незалежності їх розкопували їхні діти чи онуки. І таких історій безліч. Як висловилася після перегляду акторка Настя Федченко, це фільм, який змушує плакати, радіти, сміятися, захоплюватися, пишатися.

Найближчими днями стрічку покажуть в Чехії, пізніше – в Канаді, США, Франції та Німеччині. «Спадок нації» конче необхідно побачити кожному, не дивлячись на певні політичні чи ще якісь переконання. Такі фільми творять історію нашої держави, а той, хто не знає своєї історії, як відомо, – не має й майбутнього.

Автор: Максим Тимченко.