Виникнення та розвиток гончарства в Україні

  • Відгуки : 0
  • Переглядів: 4743
  • 0

Гончарні вироби виготовлялися та широко використовувалися на території України з прадавніх часів. Це чи не найдавніший вид народного мистецтва, який несе в собі безцінну інформацію про давній побут. То що ж таке гончарство та як воно розвивалося на території нашої держави?

Тож, виготовлення з гончарної глини різноманітних предметів побуту, посуду, іграшок, кахлів тощо та опалення їх при високих температурах – ось що таке гончарство. Ремесло це досить стародавнє, почалось ще за неоліту, з часом розвилось в різновид народного мистецтва. Глина доволі пластична та м’яка сировина, коли з неї формується виріб, однак після обробки – випалу (при температурі 900 градусів) – стає твердим матеріалом. У глини дуже широка палітра природних кольорів – починаючи від білого, кремового, переходячи до охри, червоного, коричневого та темно-сірого. Бувають керамічні фарби, які взагалі надають гончарній продукції чудового ефекту. Вони виготовляються відповідно з кольорової глини – ангоби. Використовуються також декоративні або прозорі глазурі, які покривають виріб зверху.

Гончарі первісних часів ліпили свої вироби вручну: вони обліплювали камінь або будь-яку дерев’яну форму невеличкими шматочками глиняної маси, не більше завтовшки за палець, чи обкручували стрічку глини за спіраллю, так виліплюючи та вдосконалюючи посудину, за формою була конусоподібна, з товстими стінками та гострим дном. Такий посуд не мав чітко виражених округлостей або чіткого силуету, але свою функцію виріб виконував. Така техніка витримала іспит часом і існує нарівні з роботою на гончарному колі та відома і сьогодні майстрам.

Гончарне коло винайшли в IV тис. до н.е. Спочатку він був ручний і обертався доволі повільно, потім вдосконалився і став у середньовіччі швидкісним, отримав ножний привід, і це стало свого часу значним переворотом у розвитку всього гончарного ремесла. Кругова техніка точення дозволила не тільки збільшити випуск глиняної продукції, але й зробити вироби більш досконалими та витонченими. Виготовлена на такому колі посудина була с тонкими легкими стінками, її форми мали гармонійні обриси, можна було наносити орнаментальні смуги, лінії та інші декоративні елементи на поверхню.

Народні майстри гончарної справи використовували в своєму ремеслі декілька технік декорування готового виробу. Це були глянсування, ритування, ріжкування, штампик, фляндрування, ліплення.

Зупинимось трохи детальніше на кожній з цих технік.

Ритування (або продряпування, гравіювання, «уріз») – робилося через нанесення поглибленого жолобка невеликою дерев’яною паличкою чи цвяхом, наче олівцем. Так видряпувався візерунок будь-якої форми.

Глянсування (або ж ще називалось лощення) робилось гладким предметом, це міг бути камінець, на сухому черепку – наносились лінії, смуги та інші прикрашання.

Коли працювали в техніці ріжкування, то спеціальний ріжок наповнювали ангобом, в отвір-дірочку внизу вкладали або гусяче перо, або скляну трубочку. Цівка ангоба таким чином легко наносилась на поверхню готового виробу. Пізніше, ближче до наших часів, ріжок було замінено для зручності на грушу з гуми. В такій техніці майстри виписували лінії, прямі та хвилясті, наносили цятки, листочки, розетки або інший орнамент.

Фляндрування – гострим предметом з’єднувались три чи чотири стрічки ангоба різних кольорів, схоже це було на мармурові розводи, вони були чіткі та схожі на зигзаг.

Сьогодні гончарство розрізняє чотири види виробів за призначенням: різноманітний посуд будь для чого, сакральні предмети (ікони, хрести, свічники та ін.), іграшки, предмети для житла та його обладнання (це можуть бути кахлі, підвазонники, вази або інші вироби східного призначення).

Коли в Х ст. утворилась Давньоруська держава, виробництво гончарного посуду потроху розвивалось та збільшувалось. Особливо це стосувалось міст. Вироби почали покривати непрозорою, а пізніше і прозорою поливою. Гончарі Давньої Русі виготовляли зазвичай корчаги, в яких зберігалось зерно, або миски, кухлі, горщики, глечики.

Для XIV ст. було характерне виготовлення зручного дешевого посуду, в якому готувались страви. Він оздоблювався лощенням, дерев’яними штампиками – кружальцями, промінчиками, зубчиками, зірочками, ласточками.

Вищого рівня гончарство здобуло в XVII-XVIII ст. В цей час вироби розписувались не тільки ангобами, а й емалями – керамічна фарба, схожа на скло. Це відкрило можливість для використовування різних кольорів, збагатило палітру гончарів. Популярними в ці часи були рослинні орнаменти, зображення фігур, прикрашались в основному миски та кахлі. Найбільш поширене гончарство було на Полтавщині, і серед полтавських гончарних осередків на кшталт Глинська, Зіньківа, Миргорода виділялася найбільш за все Опішня. В 1789 році тут працювало близько двохсот гончарів, вони виробляли святковий посуд для різних напоїв (баклаги, дзбанки, куманці, барильця) та декоративний фігурний посуд скульптурного характеру: леви, баранці, півні, коники, вони прикрашались квітковими орнаментами. Глинськ був знаменитий творчістю родини Сулимів, які зробили провідною технікою міста фляндрівку, іноді поєднуючи її з квітковими візерунками та мотивами.

В подніпровських осередках гончарного ремесла – Дибинцях, Ревівці, Каневі, Сунках, Цвітній та ін. – був популярним добротний ужитковий посуд, прикрашений малюнками, та фігурний посуд для напоїв, здебільшого у вигляді тварин та птахів.

Щодо Поділля, то гончарне виробництво було розповсюджене в Гайсині, Барі, Бубнівці, Смотричі, Летичеві тощо. Для бубнівської кераміки, наприклад, були характерні не тільки чіткі рослинні візерунки, а й маленькі виліплені пташині фігурки, які розміщувались на покришках ринок, дзбанків тощо.

На Західній Україні провідними осередками гончарного ремесла вважались Яворів, Потелич, Пустинь, Коломия, Мукачеве тощо. Гончарний цех у Коломиї був створений в 1661 році. Тут виробляли посуд, а також свічники, кахлі, їх прикрашали фляндрівкою або ріжкуванням.

В XIX ст. кожному району, який займався гончарним промислом, стали притаманні певні особливості. Вони залежали перш за все від якості тих матеріалів, які використовували в роботі, рівня технічного розвитку виробництва, традицій даного регіону та інших факторів.

Вироби майстрів-гончарів Опішні відзначались своєрідністю. Наприклад, один з місцевих майстрів, Федір Червінка, не тільки гравіював на вологій поверхні вироба, але й наліплював на неї рельєфні мотиви орнаментального характеру. Василь Поросний вводив в мереживо орнаменту з рослин різних фантазійних казкових птахів та звірів.

На Поділлі серед гончарів був відомий Андрій Гончар з села Бубнівки: він перший ввів у рідному селі виробництво червоного мальованого посуду. Гончарі села Бар Петро Лукашенко та Павло Самолович прикрашали миски фігурними композиціями, що розкривали цілі теми. В селі Адамівка працював Яків Бацуца, який набув популярності не тільки в межах України, але й далеко за ними: він робив посуд кулястоподібних форм і розписував його силуетними фігурками.

На Гуцульщині в XIX ст. стали провідними осередками гончарного ремесла Косів та Пістинь. Кераміка Косова стала знаменитою завдяки творчості самобутнього Олекси Бахметюка. Його батько, Петро Бахметюк, займався виготовлення неполиваного посуду. Олекса ще юнаком навчався та працював у відомого в ті часи гончара-кахляра Івана Баранюка, що проживав в предмісті Косова, Москалівки. Пізніше Олекса успадкував майстерню батька, і його власна творчість відзначалась незвичайним розписом кахлю та посуду. Орнаментика цього майстра складається з квітів з багатьма пелюстками, трикутного листя, виноградних грон, пташок на гіллі, кіз, коней, оленів. Сміливо оформлені квіткові орнаменти отримували назву «бахмінщини».

Пістинський осередок ремесла гончарів пов’язаний з працею цілих гончарних родин, які стали відомими своєю творчістю: Волощуки, Зондюки, Кошаки, Михалевичі, Тимчуки та інші родини. Вони спеціалізувались здебільшого на мальованих мисках, дзбанах, тарелях тощо. Петро Тимчук також виготовляв незвичні унікальні фігурки баранів, кіз, оленів, що несли горщики на спині – вони використовувались для кімнатних квітів.

Сформувались давні гончарні центри Львівщини – Гавареччина, Глинськ, Лагодів, Сасів, Сокал, Шпиколоси, Явір тощо, які виготовляли посуд широкого призначення та різноманітних форм.

Народна кераміка 20-30-х років XX ст. в селищах Адамівка, Бар, Дибинці, Шатрища, Опішня та інших осередків гончарства майже не відрізнялась від подібних виробів минулого сторіччя. Однак, завважимо, примусова колективізація сприяла значному занепаду гончарного промислу. Спробували заснувати гончарні артілі в багатьох осередках по селам, але ці спроби зазнали невдач. Скоротилась чисельність кустарів-гончарів, адже все працездатне населення сіл повинно було працювати в колгоспах.

Повоєнні роки зробили гончарство трохи жвавішим. Ужиткового посуду було дуже мало, і це сприяло відновленню керамічного виробництва в досить швидких темпах в тих же Опішні, Валках, Василькові. В давніх осередках знову почали створюватись артілі – в Дибинцях, Бубнівці, Барі, Адамівці, Косові, Смотричі. Серед видатних майстрів, що в них працювали, можна назвати братів Герасименків з Бубнівки, Гаврилу Пошивайло з Опішні, Олександра Пиріжок з Адамівки, Григорія та Павлину Цвілинків з Косова та ін.

В 60-х роках ще деінде були осередки сірої кераміки, яка була красива за рахунок своєї форми, лискучий нескладний візерунок тільки підкреслював контрастом шляхетність та виразність готового виробу. Серед подібних осередків можна назвати Городище (Полтавська область), Шатрище (Сумська область), Плахтянка (Київська область), Пастирське (Черкаська), Шпиколоси та Гавареччина (Львівська).

Однак з 70-80-х років гончарне ремесло на Україні потроху занепадає. Досвідчених гончарів залишається все менше. Замість них все більше стали поширюватись напівмеханізовані цехи з виробництва кераміки, заводи, що виготовляли масову продукцію, яка імітувала народні вироби гончарів. Традиції народних майстрів знаходили відображення в роботах художників-керамістів Львова, Києва, Одеси.

Купити глиняний глечик, горщик чи, наприклад, горнятко ви з легкістю зможете у нашому магазині.