Українська кераміка: молочена, поливана, чорнодимлена

Гончарство – це мистецтво створення найрізноманітніших виробів – посуду, іграшок, кахлів, предметів декору – з опаленої гончарної глини. Гончарний посуд завжди виглядає дуже унікально та самобутньо. Він стає істинною окрасою будь-якої трапези, такий собі дотик до вікового досвіду наших предків. Уява зразу ж малює глечик з парним молоком, полумисок з українським борщем, запашну печеню у горщику, вареники з сиром на поливаному тарілі тощо…

Історія українського гончарства

Оскільки смаколики української кухні відомі всьому світові, не дивно, що і посуд завжди відігравав важливу роль. Звісно ж, посуд, котрий традиційно використовувався українськими господинями, виготовлявся вручну й прикрашався різноманітними оберегами та символами. Певно, що й гончарні традиції допомагали створювати справжні кулінарні шедеври.

Тож, ми пропонуємо вашій увазі добірку про найцінніші культурні надбання у гончарському промислі. Докладно зупинімося на основних різновидах продукування керамічних виробів, що зараз відроджуються з попелу й стають неймовірно популярними.

Це сьогоденна промисловість дозволяє продукувати й, звісно ж, купувати товари для оселі на будь-який смак. А колись наші пращури не мали жодних фабрик, кришталю, скла, технологій та подібних сучасних переваг. Все, що було необхідно людству, майстри робили виключно своїми руками. Не ставав виключенням й посуд з глини.

Мистецтво вироблення кераміки виникло ще у пору Неоліту й впевнено розвивалося до нашого часу.

Українська історія творення керамічного посуду має декілька сторінок свого розвитку: неолітична, ранньослов’янська, черняхівська, давньоруська та середньовічна епохи. Найвищого розквіту ця галузь на теренах України зазнала у XVII—XVIII ст..

Першопочатково гончарі ліпили вироби руками, обліплюючи кошики, камені абощо, глиняною масою товщиною в палець або обкручували спіраллю “ковбаску” з глини, поступово формуючи посуд конусоподібної форми.

Ця техніка добре вивчена і легко витримувала конкуренцію вже й після винайдення гончарного кола.

У IV тис. до н. е. винайшли гончарне коло. Спочатку воно було ручне й дуже повільне, а вже у Середньовіччі з’явився ножний привід, котрий зробив справжню революцію у галузі гончарного мистецтва. Ця техніка не лише прискорила виробництво керамічного посуду, а й підвищила художній рівень такої продукції. Посуд, котрий виробляли на колі, ставав все більш легким, тонким та гармонійним. На ньому ставало легше малювати геометричні орнаменти. У Давньоруській державі з Х ст. виробництво глиняного посуду у містах зазнає значного розквіту й на посуді з’являються поливи. Спочатку непрозорі, а згодом й прозорі. Тоді ж розширилося різноманіття видів посуду – ємності для зберігання харчів, горщики з кришками, глечики й кухлі.

У XIV ст. посуд був досить дешевим, перевагу надавали практичності. Оздоблювали його просто – лощенням й штампиками-кілочками різних форм – промінням, зірками, ластівками, зубчиками тощо.

Найвищого розвитку українське гончарство набуло у XVII-XVIII ст.. Вироби дуже художньо оздоблювали яскравими багатоколірними розписами з ангобів та емалі. Тоді й сформувалися відомі нам традиції художнього розпису – рослинні та квіткові орнаменти, фігурні візерунки тощо на посуді та кахлях.

Техніки декорування керамічних виробів

Декорування гончарних виробів розвивалося й виокремилося у декілька мистецьких технік: ритування, глянсування, ріжкування, фляндрування, штампик і ліплення.

Ритування

Глянсування

Ріжкування

Фляндрування

Види та осередки гончарного промислу

Молочена (молочна) кераміка

Молочений посуд дуже екологічно чистий та безпечний, він не вступає у хімічну взаємодію з продуктами харчування.

При виготовленні таких гончарних виробів використовується древній спосіб обробки кераміки – молочний випал. У процесі обробки, глиняний виріб занурюється в молоко, просочуючись ним, адже глина – дуже пористий матеріал. Такий метод робить посуд дуже приємного м’якого кольору та позитивно впливає на здатність зберігання продуктів.

Після першого короткого обпалу – близько 4-5 годин при температурі 1000 С, посудину заглиблюють у молоко, потім обережно витягають, аби не зіпсувати тонкий шар молочної плівки. Також існує спосіб, за якого глиняний виріб обтирають ганчіркою, змоченою у жирному підсолодженому молоці. Посуд обсушують та знову обпалюють у печі, вже за температури 400 С. Основна принада такого способу обробки – вологонепроникність виробів без застосування жодних хімічних речовин. Також молочений посуд термостійкий, легкий та сьогодні підходить для використання на різних плитах і духовках.

Унікальність технології молочення ще й у тому, що м’який та приємний колір “хлібної скоринки” гончарного виробу залежить від жирності молока, тривалості “купання” посуду, від того, чи додавався цукор до молока тощо.

Догляд за посудом з молоченої кераміки також дуже простий, єдине, що не варто використовувати абразивні засоби. Також рекомендують раз на пару місяців просушувати посуд у духовці чи на свіжому повітрі, як робили наші прабабусі.

Косівська кераміка

Виокремлення гуцульської кераміки в окремий мистецько-промисловий напрямок відбулося у XV ст. Найвідоміша кераміка цього регіону отримала назву косівська (від міста Косів Івано-Франківської області). З того часу й до сьогодні косівська кераміка зберігає свою автентичність, при цьому постійно розвиваючись та вдосконалюючись.

Своєю появою гончарство Гуцульщини має завдячувати дуже багатим природним покладам глини. Тому воно й стало провідним ремеслом у цьому регіоні. Місцеві майстри створили унікальні техніку та стиль, й крім звичних глечиків, горняток та полумисків, наприкінці XVIII сторіччя почали виробляти предмети ужитково-декоративної кераміки – кахлі та підсвічники.

Про кахлі варто розповісти окремо, адже вони були неймовірно популярними не лише на Гуцульщині, а й в Угорщині та у Румунії. Всі косівські керамічні вироби оздоблювалися поливами з різноманітними малюнками.

Гончарі використовували такі техніки оздоблювання як «ритування» або «гравіювання». Розпис наносили на вироби після першого випалу у печі. При цьому білий ангоб використовували перед обпалюванням, а кольорові – зелений, коричневий, жовтий та синій – після. Кольорові малюнки покривалися прозорими поливами та знову запікалися у печі.

Сьогодні стародавні традиції гончарного мистецтва переживають період відродження, малюнки стали дуже різноманітними – це й ікони, й тварини, й рослини, й сюжетні композиції.

Гаварецька чорнодимлена кераміка

Так називають один з видів кераміки, котрий випалюють у печах за спеціальною технологією – без доступу повітря. Виник цей народний промисел у селі Гавареччина Золочівського району Львівської області. Чорнодимлені керамічні вироби традиційно чорні та темно-сріблясті.

Гаварецьку кераміку також називають сивою, закуреною, чорнолощеною, чорною тощо. А виникла вона ще за античних часів, коли й протиставлялася звичним гончарним виробам. Значного розквіту чорнолощена кераміка зазнала у XVIII сторіччі, ставши суперником традиційній поливаній кераміці.

У ХІХ столітті у Гавареччині працювало понад 100 майстрів, вже на початку ХХ їх стало близько 40 – на 70 печей, а от зі встановленям радянського прапору, промисел зовсім занепав. Печі розвалювалися, старі майстри, помираючи, не мали молоді, кому б передати свої знання та вміння. Зрештою, у 80-х роках минулого сторіччя у Гавареччині залишилось 4 майстри. Однак завдяки зусиллям майстра-гончара Дмитра Вислинського промисел не занепав. Саме йому вдалося здобути перше місце на Міжнародній керамічній виставці в Італії. З тих пір стародавнє мистецтво стало потихеньку відроджуватися. І хоча наразі у Гавареччині всього чотири гончарі, чорнодимлена кераміка набуває неабиякої популярності й користується високим попитом.

Відома на увесь світ українська чорнодимлена кераміка продукується зі звичайнісінької білої глини. Майстри розказують, що для створення таких виробів необхідно змішувати масну глину з пісною та “обкурювати” її (випалювати). Для досягнення найбільшої міцності виробів, варто поєднувати якомога більше сортів глини. А це неабияк важливо, адже чорнодимлена кераміка зазвичай не вкривається поливами. Сформовані з глини вироби впродовж декількох днів висушуються за природніх умов. Якщо гончар хоче зробити виріб лощеним, то саме на цьому етапі майстер довго поліруватиме посудину гладенькими камінчиками (накшталт гальки). І вже після цього горщики, глечики, тарілі, горнята й філіжанки відправляють у піч для набуття ними характерного графітового блиску.

Піч заповнюється ретельно висущеними буковими та грабовими дровами – саме вони при горінні створюють найвищу температуру – близько 1000 С! Коли глиняні вироби почервоніють у печі, грубу треба щільно причинити, аби повністю перекрити доступ повітря. Гончарі чимдужч швидше закладають два виходи груби цеглою та засипають грунтом. Тоді кераміка задимлюється, коптиться димом, всередині впродовж 12 годин. Якщо ж таку грубу не закрити, то гончарні вироби залишаться червоними.

Опішнянська кераміка

На превеликий для української культури жаль, більшість процесів творчих відбувалися під суттєвим впливом радянської пропаганди. Тому, коли на початку 30-х років минулого століття, в опішнянському гончарному промислі почали використовувати станкове малярство, на виробах стали зображувати червоноармійців. А вже за пару років, коли почався Голодомор, більшість гончарів поїхало з Опішні, а з-поміж тих, що залишилися, деякі були засуджені та розстріляні.

Після занепаду, гончарний промисел Опішні потихеньку почав відновлюватись й у повоєнні роки, майстри передавали свої уміння через артільні школи, а з 60-х років – через організоване виробниче навчання молоді на заводах. Проте, зацікавленість населення у гончарстві почала йти на спад через масову газифікацію села й виготовлення для цього величезної кількості металевого та фаянсового посуду. Ще зі шкільних лав в Опішні вводили профорієнтацію у вигляді гончарного ліплення на уроках праці. Але це не виправдало сподівань й запланованої кількості спеціалістів не було навчено.

Даруйте за такий довгий історичний дискурс, нарешті ми переходимо до мистецької частини розповіді про опішнянську кераміку. Цікавим є той факт, що опішнянські майстри завжди створювали свої шедеври без попередніх ескізів.

Місцева глина має сіруватий колір, а при випалюванні стає не червоною, а світло-жовтою. Від початку до повного закінчення, кераміка проходить 40-денний термін виготовлення. Замішавши глину на спеціальному обладнанні, гончар дає їй “відпочити” впродовж декількох днів, а потім формує виріб і випалює його у печі за температури 850 до 900 °C. Після цього керамічні вироби покривають ангобами (поливами) й знову відправляють у піч.

Для опішнянського розпису характерні рослинні орнаменти – квіти, листя, грона ягід, колосся, букети та віночки. Також цій кераміці притаманна характерна колористика розписів. Бежевий, коричневий, зелений та блакитний – основні кольори розпису, а відтінки їх найрізноманітніші. Для опішнянського розпису використовують техніку фляндрування, коли лінії малюнка “тягнуть” металевим писачком, створюючи візерунки.

Загалом, ми перерахували найвідоміші та найпопулярніші сьогодні види й техніки виробництва української кераміки. Звісно ж, деякі гончарні осередки було втрачено, так само,як і техніки гончарства. А сучасні керамічні вироби часто є авторськими поєднаннями декількох регіональних традицій та технік. Втім, чудово, що є натхненні майстри, котрі радо відновлюють та підтримують цей промисел, котрий насправді вже давно став душевним національним мистецтвом.