Українська хата: обрядовість та семантика

Що собою уявляє українська хата? Це затишна оселя, зазвичай побілена зовні за зсередини, покрита солом’яним дахом, часто зовні прикрашена візерунками та розписом, багато оздоблена текстильними виробами з середини. Її форма видовжена, що обумовлене порядком розташування приміщень в ній: хата-сіни, хата-сіни-хата або хата-сіни-комора. Саме приміщення для житла наближене до форми квадрата.

Зовні українська хата виглядала так, щоб підкреслювати смаки селянина, характер, особливості. Але з другого боку хата мала відображати і унікальність та неповторність місця, де була розташована, тої землі, що була для неї та її власника рідною. Традиції хати уособлюють творчий хист українського народу, його бачення світу, його досвіду, художнього та естетичного смаку.

Коли обирали місце для хати, мусили враховувати безліч факторів. Це і боротьба із стихійними силами природи, наміри задобрити землю та природу, і бажання зробити хату надійним та безпечним осередком. Все це глибоко відбилось у архаїчних віруваннях, обрядах, звичаях, які були пов’язані з процесом вибору місця для будівництва, часом, коли повинна була закладатись основа хати, коли і як закінчували будівництво, а також як переходили в новий дім.

Початок будівництва нової хати в новій садибі супроводжувався цілим рядом ритуалів та обрядів. Особливо важливим було правильно обрати місце для нової хати – адже решта всього залежала саме від цього фактору.

Існували заборони щодо розміщення нової будови. Наприклад, не можна було будуватись на теренах, на яких раніше проходила дорога, де когось раніше вбили або покалічили, де стояв будинок, що спалила блискавка. Нечистим місцем, тобто непридатним для будування, вважалось також те місце, де, як казали люди, бачили упиря. Придатними для споруди, так званими щасливими місцями були такі, де могла лягти худоба, де проходили шляхи мурашок – це вважалось за символ родючості. Коли шукали такі місця, інколи звертались до ворожби, або самостійно вели такі пошуки, що бути впевненими у вірному місцеположенні нової хати.

Жителі Лівобережної України, щоб визначити правильне місце для будівництва, виганяли худобу і чекали, поки вона нагуляється та ляже. Як тільки худоба починала жувати свою жуйку, спокійно вклавшись, це місце і позначали як добре для майбутнього будівництва.

Якщо було бажання ворожити, то найпростішим способом був такий: визначалось місце для будинку, по його кутах майбутній господар сипав під вечір чотири невеличкі купки зерна. Зранку він їх перевіряв, і якщо зерно було незайманим, то місце вважалось щасливим. Замість зерна можна було використовувати хліб.

Ворожіння мусило проходити з вечора і до ранку, це мало своє сакральне значення. Демонологія стверджувала, що найбільш активна діяльність у чортів, відьом, упирів та іншої нечистої сили проявлялась саме вночі, отже і виявити їх можна було саме в ці години. За віруваннями вважали, що звір, нечистий дух або сам диявол може брати хліб саме в нечистому місці. А чисте не дозволить йому це зробити. Ще було поширеним ворожіння з водою: господарем намічались чотири кути, чотири точки. І в кожному з них він ставив глечик з водою. Їх обов’язково прикривали кришечками з дерева. Вранці дивилися, що наворожилось: якщо вода була почата, таке місце вважалось непридатним для новобудови. Ворожіння можна було і комбінувати, поєднуючи ті види та елементи, що вказувались вище. Так, біля глечиків з водою на ніч могли залишити ще й трохи хліба.

Дуже велике значення для щасливої новобудови мав також час її закладання. Зазвичай найкращими днями для цього були весняні та літні. Якщо закласти хату на новий місяць, то в хаті буде завжди достаток. Серед тижня найбільш сприятливими днями вважались вівторок, четвер, п’ятниця і субота. Під час закладання хати існував ще своєрідний архаїчний обряд – відкуп. Колись у давнину для зміцнення хати люди приносили жертви, спочатку людські, потім їх замінили на тварин, черепи тварин, а ще пізніше було вже достатньо рослин чи дрібних грошей. Це закладалось у замки до першого вінця нового зрубу.

Основним типом української хати вважається так званий «широкий житловий будинок», який відомий архітекторам ще з Передньої Азії, Кавказу тощо. Це трикамерна будова, вхід до якої розташований на довшій стіні. Всі камери знаходяться на одній лінії. З вулиці двері ведуть до центральної камери, що називається сіни.

В порівнянні з українською хатою «ізби» жителів Россії середньої смуги були трохи більші за розмірами. Мали двосхилий дах, виготовлялись найчастіше рубленими. Хата українців була більше схожа ззовні на житлові будівлі слов’ян південно-західних. Таким хатам було більш притаманне розміщення приміщень симетрично, по обидва боки від сіней. Іноді було розташування будівель і з одного боку. Сіни в Чехії, наприклад, були навіть так звані теплі: в них було розташоване відкрите вогнище, інколи навіть хайло печі. Такі теплі сіни будувались і в козацьких старшин.

Ми можемо зустріти багато описів замків та фортець в документах. Література, присвячена опису особливостей архітектури певних періодів, згадує фортеці, міські кам’яниці, резиденції, побудовані по палацовому типу. Але варто згадати, що до складу подібних будівель та комплексів входили і житлові частини. Вони були дуже схожі на сільські або передміські хати. В першій половині XVIII століття житла козацьких старшин та багатих міщан або козаків мало чим відрізнялись. Джерела вказують, що основа житла народу була базою і для житла більш багатих люде. Простими були навіть будинки старшин та гетьманів. Ці хати зазвичай складались з двох половин, одна була світлицею з кімнатами, посередині знаходились сіни. Кожна світлиця мала по чотири вікна. Хата відрізнялась тільки зовнішнім виглядом: навколо будівлі був ґанок, віконниці, над рундуками та коморами були горища.

Масове народне сільське будівництво майже нічим не відрізнялось від багатих споруд – ні формою даху, ні конструктивними деталями та їхнім декоративним оформленням.

Опис одного з доволі цікавих шляхетських двориків 70-х років зустрічаємо на Волині. Місцевий житловий будинок мав дві світлиці та комору. Окрема комора була зведена у дворі, де проживали слуги, там же була і хата з сіньми.

За свідченнями писемних джерел можна уявити і планування тогочасного житла (XV-XVII ст.). При описі Луцького замку (1552 р.) йде мова про хати, яких було дві і які стояли поруч. Сіней між ними не було, але до одної з них була прилаштована комора. Знаходимо опис замку Буремля (1573 р.), в ньому є відомості про таке житло, що складалось з двох хат та одних сіней. В сінях окремо було виділено приміщення, під яким була розташована пивниця. В документі Житомирського староства (1662 р.) розповідається про хату за принципом хата+сіни+комора. Один з дворів недалеко від Володимира (1590 р.) описується в своєму інвентарному описі як великий дім, що зверху вкритий ґонтою, а структуру мав хата+сіни+хата+комора. Крім того, замок мав невеличкий будиночок, що складався також з хати, сіней та комори. Отож ми бачимо, що схема житла «хата+сіни+хата» та «хата+хата+сіни (комора)» були вже відомі ще з XV-XVII ст.

Існує припущення, що саме в цей час іде і подальший розвиток навичок планування житла. Наприклад, до цього можна віднести дві хати на ширині поруч, будівництво хати з комірчиною або ванькиром, виділення окремої кімнати в сінях. Виникнення додаткових приміщень понад напільної стіни в житлі дуже важливе. Адже ще нещодавно вважали виникнення таких кімнат як наслідок поділу хати впоперек. Такий план вже був дуже поширений в Карпатах на початку XVII ст. серед дрібної шляхти, як на то вказують архівні та етнографічні матеріали. Щодо конструктивного плану, то це були зруби-п’ятистінки, які виступали в той час основою житлових та житлово-господарських будівель.

В останні роки археологічними даними було підтверджено їх давньоукраїнське походження. У клітях, влаштованих прямо в оборонні споруди, разом з сім’ями проживали дружинники, військові переселенці різних городищ, фортець, феодальних замків Київської Русі, згодом Галицько-Волинського князівства. В поперечному напрямку такі зовнішні кліті були трохи вужчими, їх використовували у якості складських приміщень. Жили у внутрішніх, більш ширший, клітях.

Пам’ятки народної архітектури, які дійшли до наших часів, згадують безліч архаїчних елементів, таких як сохи, наприклад – високі, до 5 метрів, стовпи, роздвоєні вгорі.

Такі стовпи вкопували в землю, в розвилину, що була зверху, вкладали колоду чи брус, а на нього вішали «ключини» - жердини з сучками. Пізніше на них вішали крокви, які поєднувались в пари, і на них лягала вся площина стріхи. Такі сохи брали на себе більшу частину ваги даху, зменшуючи таким чином навантаження на стіни. На півдні України таку сошкову конструкцію можна побачити і зараз в місцевих хатках-землянках. В таких будинках стелі не було, і можна було бачити зсередини всю конструкцію – сохи, ключини та сволок.

Про житло XV-XVII ст. зберіглось дуже мало інформації. Наприклад, коли описували замки Скалу, Смотрича, то вказували, що світлиці та печі були побілені. Якщо житло опалювалось по-чорному, то в ньому мешкали слуги. Це доводить нам, що сільське житло того часу було курним.

В різні часи Україну відвідували різні мандрівники, і в їх повідомленнях можна також знайти безліч цікавих описів. Наприклад, опис шведського посла К. Гільдебранта (Україною подорожував у 1656-1657 рр.), в якому говориться: в хаті стояла дуже велика піч, на ній пекли чи варили, а зверху на овечих шкурах спали діти, челядь. Господар з господинею спали на тапчані, що трохи піднімався над рівнем підлоги.

Хати в Україні майже всюди побілені. Винятком є деякі райони Полісся та Карпат. Такі білі стіни дуже добре поєднуються з дахом – зазвичай солом’яним сірим чи дерев’яним. Побілені хати були і всередині, крім того, охайно розмальовані глиною (причому кольоровою), скрізь були витинанки, квітки, висушені трави, що надавали хаті аромату та колориту. Йоган Ґеорг Коль, німецький географ, подорожуючи Україною в 1838 році, завважив, що українці мешкають в чистих доглянутих хатах, що наче всміхаються до людини. Якщо голландці перед кожною неділею миють свої хати, то українці ще двічі на місяць білять їх. Тож їхні хати виглядають схожими на чисте свіжовибілене полотно.

Українська хата була архітектурним об’єктом, а також виконувала функцію естетичну та символічну, знакову. По ній можна було, наприклад, визначити рівень достатку, багатства та й взагалі уподобання її господаря. Якщо хата була розташована зручно, це також вказувало на те, що господар цінує та поважає народні звичаї, ритуали та обряди. Якщо у хати була чисто підведена призьба, чисті акуратні вікна та стіни – це говорило про наявність у хаті доброї охайної газдині.

Тож можна побачити, що хата є своєрідним втілення української ментальності, однією з форм її сучасної духовності. По мірі формування свідомості хата пройшла путь від символу, синкретичного уявлення, через образ, знак, і в останньому столітті сформувалась як ідея, певний естетичний критерій, показник світогляду та світосприйняття.

Наші предки ще здавна боялись злих духів, вони були не менш шкідливі та небезпечні, ніж матеріальні вороги чи хижі звірі. Тому кожний українець намагався захистити своє житло як тільки міг. Його укріплювали, роблячи з нього фортецю, або «охрамовували». Слово «храм» займає місце поруч зі словом «схрон», «Хороми», тобто це вказує на сакральність споруди з точки зору свідомості XIII-XVII ст. Хати наповнювали оберегами, магічними знаками та предметами. Велику роль відігравало спеціальне оформлення інтер’єру житла. Оздоблювались отвори – вікна, комин, двері, адже саме вони могли пропустити нечисту силу. Таким чином вся хата ставала магічно-практичним оберегом, в якому кожна річ мала свою вартість та значення. І вся хата перетворювалась на осередок добробуту, схованку затишку, щастя та безпеки.

У національній свідомості українця хата є не просто місцем для проживання, а своїм, рідним, власним куточком. Кожен господар у своїй хаті є пан. Своє власне житло дає простір діям, воно приймає людину яка б вона не була. Тому і господарем вона сприймається як своє рідне, близьке до серця. Це відображається і в народних піснях. Хата, Матір, Батьківщина – ці слова складають єдиний смисловий ряд, вони наповнені єдиною ідеєю і глибоким відчуттям своєї правди та сили. Це перетворює хату із звичайного житла на символ, що займає важливе місце у свідомості українського народу.