Яким було кохання наших предків

Раніше життєві етапи людини були дуже чітко позначені. Досягаючи певного віку її статус та роль в суспільства мали змінюватись. В любовних справах теж були певні «норми», які диктувало суспільство.

ДОСВІТКИ

Період дівування та парубкування у наших пращурів починався приблизно у віці 14-15 років.

Взимку молодь збиралася гуртом на вечорниці або, як їх ще називали, досвітки. Влітку ж хлопці та дівчата проводили час разом на околиці села, такі зустрічі називали «вулицею». Формальною причиною, через яку збирались на вечорниці, була праця дівчат, - прядіння чи вишивання. На ділі ж це були зустрічі на яких молодь знайомилась та шукала собі пару для стосунків серйозних та не дуже. Дівчата мусили зайняти позицію, що не передбачала прямих проявів симпатії. Вони йшли на хитрість й для того аби підвищити шанси на вдале заміжжя демонстрували свої господарські вміння – це мало зарекомендувати їх як гарних господинь. Також демонстрували майстерність в танцях, співах, жартах - це мало показати їх веселий та легкий норов.

Збиралася молодь в оселі самотньої жінки або сім’ї, що не мала дітей. Старша людина мала спостерігати за молодими й контролювати аби вечорниці проходили чинно. В якості оплати за оренду хати дівчата раз на тиждень майстрували щось для господині. Також вони дбали про освітлення, їжу для вечері та загальне створення домашнього затишку.

Хлопці ж своєю чергою також демонстрували хто на що здатен і приносили на вечорниці те, що змайстрували власноруч. Але, незаперечно, їх становище було вигіднішим аніж у дівчат. Вони могли ходити на інші вечорниці, що проводили в селі або й зовсім відвідувати їх в сусідньому, якщо їм дозволяли це хлопці, які жили у тому селі. Це значно розширювало коло потенційних майбутніх наречених.

Статеві контакти були суворо заборонені на цих заходах. Є різна інформація з приводу того, чи порушували це правило. Деякі очевидці тих часів стверджують, що мало хто дотримувався його і часто вечорниці закінчувались для дівчат вагітністю – звідси й численні історії про покриток. Вважається, що більш як 60% цих молодіжних гулянь закінчувалися саме вагітністю. Якщо парубок не хотів одружуватись з дівчиною, то не було майже жодного фактора, який міг би вплинути на те, щоб він змінив своє рішення. Така дівчина вважалась збезчещеною і вийти заміж більше не могла.

З інших розповідей хлопці та дівчата не лягали разом до весілля. Дівчата розуміли, що це, як мінімум, може зіпсувати їм репутацію й навіть не залишалися до світанку на вечорницях, а йшли ночувати додому.

Така сильна розбіжність може бути пов’язана з багатьма факторами. Починаючи від людського та географічного та закінчуючи часовим, коли минали роки й змінювалось відношення до самих традицій та ролі жінки у суспільстві. Адже за даними, які збирали зі спостережень та розповідей наших прабабусь навіть не всі дівчата розуміли як саме має виглядати статевий акт, тому не всі могли його ідентифікувати й сприймали просто як вид забави.

До речі, в громадському місті парубок і дівчина могли лише привітатись один з одним. Знайомі й звичні для нас зараз любощі як поцілунки й обійми суворо засуджувались.

Також було таке явище як ярмарок наречених, який проходили в ігровій формі. Воно датується 18-м століттям й було притаманним селам Ямпільщини та Поділля. На Масницю дівчата й парубки приходили до корчми де корчмар «продавав» дівчат парубкам. Відбувалося це наступним чином: «крамар» всіляко вихваляв свій «товар» та після довгого торгу продавав дівчат парубкам. Усі вторговані кошти з продажу витрачались на горілку та гуляння в корчмі. Після цього дівчата вважались наче посватаними але, в жартівливій формі. Хоча, в майбутньому, багато хто з цих пар й справді створював сім’ї.

Були також і певні стандарти краси. Гарними вважались чорняві й русяві. Натомість біляві були далекі від уявлення про красу. А руді навіть в етнографічних записах завжди описувались як погані й негарні. Це стосувалось як жінок, так і чоловіків. Головними маркерами вродливості були чорні брови, біле личко, карі очі, рум’янець і довга коса.

До того ж молодь мала бути ані худорлявою, ані повною, адже життя в селі передбачало постійні фізичні навантаження які мали виконувати як хлопці, так і дівчата.

ПОДАРУНКИ

Важко уявити собі залицяння без подарунків. Прикладом прояву зацікавленості може слугувати ритуал дарування дівчатами крашанок на Великдень. Це була своєрідна відплата парубкам за пригощання на Масницю. Пам’ятаєте, коли останні в грайливій формі «купували» дівчат? Також разом з крашанками дівчата дарували вишиту хусточку з ініціалами свого обранця.

Був й звичай коли парубки намагалися зняти каблучку з пальця дівчини, яка подобалась. Це був один із традиційних способів залицяння і прелюдія до сватання. Хлопці викрадали у дівчат їх окраси: каблучки, хустки, стрічки. Але, обов’язково повертали їх додавши нових окрас – каблучку намисто або сережки. Якщо дівчина приймала подарунок від хлопця – це слугувало підтвердженням її симпатії до нього і він міг просити її руки. Якщо ні – подарунок повертали.

Також на початку 20-го століття розкішним подарунком вважалось туалетне мило. В ті часи зазвичай для ароматності омивались настоями із трав, а от мило було важко дістати.

СВАТАННЯ

Період «женихання» міг тривати до року. Переважно, віком, коли людина вступала у шлюб для дівчат був 16-17 років, а для хлопців 18-20. Якщо ж людина до того віку офіційно не мала сім’ї, то зазнавала осуду. Вона вважалася неповноцінною і не мала можливості повною мірою функціонувати як одиниця суспільства. Незаміжню жінку нікуди не запрошували, вважалося, що в неї неправильна доля, яка може погано вплинути на інших.

Натомість заміжні жінки мали право брати участь в деяких обрядах, а одружені чоловіки допускались до участі в зборах громади.

Майже завжди вирішальне слово в питанні вибору молодими майбутньої жінки та чоловіка було за батьками. Останні своєю чергою теж мали критерії відбору пари для своїх дітей.

При виборі дружини батьки звертали увагу на здоров’я жінки, оскільки тяжка праця в селі вимагала певної загартованості та витривалості. Нездорова дівчина опинялася за межами розгляду кандидаток.

Також особливу увагу приділяли статкам майбутньої нареченої. Бідна дівчина в порівнянні мала значно менше шансів на одруження. Після достатку зважали й на те, чи є дівчина вправною господинею. Про це могли питатися у сусідів чи знайомих.

Часто дівчата ставали заручницями своєї краси, адже до них сватались не тільки молоді парубки, а й старі, вдівці або хворі але, з гарним достатком. Саме останній фактор був вирішальним і схиляв батьків до прийняття позитивного рішення.

Вимоги, що виставлялись до хлопців були майже такими ж. Парубок мав бути працьовитий, здоровий та небідний. Для того, щоб визначити чи відповідає хлопець цим критеріям влаштовувались оглядини. Представники з боку нареченої йшли до потенційного нареченого та оцінювали його статки. Інколи батьки хлопця йшли на хитрість для того, щоб показатись більш заможними та позичали в сусідів худобу. У випадках коли волів чи коней позичити не могли, брали хоча б збрую та ярма і розвішували у дворі чи на стінах. Мовляв, худоба є але, зараз працює у полі.

Звісно ж дівчата і хлопці хотіли піти за вродливих. Але, якщо батьки мали собі на думці засватати їх за заможних але, негарних, старих або калік, то посперечатись звісно ж можна було але, це не приносило ніякого результату. Хоча інколи траплялось таке що молода дівчина сама обирала собі в чоловіки набагато старшого, наприклад, вдівця, якщо той був не ледащо або п’яниця. Адже вона знала, що з ним бідувати не доведеться, бо той вже має і землю, і хату, і город.

Така пильна увага приділялась матеріальному, адже молоді до весілля не мали нічого свого й повністю залежали від батьків. Власне майно з’являлось тільки після весілля. За звичаєм батьки нареченої давали молодим землю, а батьки хлопця - худобу. Проти волі батьків не йшли, адже вважали що ті можуть їх проклясти й шлюб з коханим але, небажаним батьками хлопцем, буде нещасливий.

До речі, дівчина теж могла свататись до хлопця. Це була не дуже популярна практика але, безпрограшна. Вона приходила в гості до потенційного нареченого й питалася в хлопця та його батьків чи візьме він її за жінку розхвалюючи його вроду, вміння та переваги. Не виходила дівчина з хати поки не отримувала згоди. Відмовити їй боялись, адже вважали що це може накликати невдачі, а її сім’я може проклясти.

Також серед непопулярних практик була відмова хлопцю у сватанні. В такому випадку дівчина в знак того що не згодна прийняти пропозицію давала хлопцеві гарбуза. Але, звісно ж це відбувалося за умови що в цьому рішенні її підтримували батьки.

Хлопець теж мав питатися дозволу у своїх батьків перш ніж свататися до якоїсь дівчини. Ті перед офіційним сватанням дізнавались в завуальованій формі у її батьків чи згодні вони віддати свою дівку за їх сина, аби привселюдно не отримати гарбуза.

Далі ж все рухалось в напрямку весілля. Але, це все зовсім інший життєвий етап і тема для окремої статті :)