Хліб в українській обрядовості

Що таке обрядовий хліб? Так називають страви, що є продуктом рільництва і мають ритуальне застосування. Короваї, святкові калачі, бублики, весільний дивень, вареники, різдвяний книщ, зрештою каша або ж взагалі зерно, які також використовуються в різноманітних обрядах.

Дуже давно, ще за часів наших предків слов’яни поважливо та з шаною ставились до людей, причетних до вирощування хліба та всіх зайнять, пов’язаних з ним. Адже не було нічого важливішого в житті людини, ніж хліб, що займав чи не найголовніше місце в культурі, обрядах та релігії. Слов’яни, настільки звиклі до того, що він завжди є на столі та є символом достатку и життя, у роки неврожаю хліба відчували голод та потерпали, хоча в лісах їжі – дичини, риби, ягід та коренів - було вдосталь. За переказами багатьох народів світу найпершим орачем був сам Господь Бог. Це можна знайти в культурі німецькій, грецькій, перській. Українські колядки, наприклад, зображають Бога та найбільших святих в образі хліборобів.

Жителі різних регіонів України вважають, що колись були часи загального достатку всього, зокрема хліба, і голод був людям незнайомий. В ті часи зерно починалося від самої землі, наповнюючи весь колос, і звався такий багатий колос «стоколосом». І ось одного разу селищем проходив Христос зі своїми апостолами. Зайшов він до чиєїсь хати і попросив поїсти, зокрема хліба. В цей час в хаті господиня пекла наразі млинці. Дуже вона розлютилась на людей, що здалося їй, були жебраками, і замість хліба кинула млинець, яким перед цим витерла сліди дитини, зоставлені на лаві. Христос дуже обурився наругою над хлібом, тому пішов у поле і обідрав знизу догори такий стоколос. Пес хазяїна побачив те і почав вити, і апостол Петро почав благати Христа, щоб той залишив хоча б «на собачу долю» зерна на тому колосі. Так і сталося, і відтоді люди їдять хліба не більше ніж на «собачу долю».

Була ще й інша легенда, що повторювалась і різних варіантах у багатьох народів. За нею зерно від самого початку було призначене, щоб їла собака. Але людина вихопила те зерно майже з собачої пащі і почала вирощувати собі по всій землі. Відтоді собаку не можна убивати та їсти, тому що люди їдять пайку, призначену собаці.

Народ поважає та шанує хліб, і так і каже про нього – «святий хліб». Він вважається за святиню і великий гріх є, якщо людина грається ним або викидає бодай найменший його шматочок. Існували вірування, що людина, яка ставиться неналежним чином до хліба, на тому світі буде весь час збирати ті крихти, що викинула в своєму земному житті. Решту хліба завжди згодовували свійським тваринам, іноді спалювали в печі.

Хліб завжди уособлював добробут, статок. Коли люди казали «хліб та сіль», цим вони звали до оселі багатство. Хатнім духам також приносили жертви з хліба, так свій шматочок отримував домовик, духи землі – на добрий врожай, духу води – водянику – приносили, щоб задобрити його і щоб він не топив людей та худобу.

Народні повір’я протиставляли хліб та нечисту силу, розводили їх на різні полюси. Наприклад, щоб гадюка, що уособлювала нечисту силу, не напала, в ліс з собою також брали шматок хліба – як запоруку добра. Хлібом благословляли, тому що бачили в ньому оберіг від лиха. Молоде подружжя благословлялось батьками також хлібом. Проводили в далеку путь, зустрічали хлібом-сіллю, цей ритуал взагалі мав дуже велику очисну силу. Приходячи з далекої чужини, людина могла принести з собою щось лихе, вороже, щось недобре, і тільки хліб міг відвести чужу силу та наміри. Люди вірили, що навіть пожежу може зупинити хліб, варто його обнести навколо будівлі, що горить.

Скріплену хлібом обіцянку не можна ніколи порушити. При укладанні важливих угод, торговельних чи земельних, обмінювалися хлібинами. При сватанні свати заносили до хати, де чекала дівчина, свою хлібину, а отримували замість неї, коли була згода дівчини на шлюб, паляницю. В деяких регіонах для сватання випікали спеціальний пиріг, який під час самого сватання ділили навпіл: одну половину отримували представники молодого, другу – залишали у батьків молодої. Цей ритуал нагадує причастя. В давнину всі люди, що їли за одним ритуальним столом ритуальну їжу, після цього вважалися спільниками в тій справі, що мусила бути. Раніше це був лише обряд, але пізніше він переріс у сталу традицію будь-яку важливу роботу завершувати великим багатим застіллям, з великою кількістю страв. На чолі такого столу повинна була бути одна найголовніша «хлібна» страва, яка мала тільки ритуальний характер і не споживалась.

На сьогодні хліб також відіграє немалу роль в обрядах українського народу, весільних або поховальних. Якщо подивитись за кількістю та повнотою того ритуального хліба, що застосовується в них, то серед обрядових дійств перше місце займає весілля. Сватання починається з обміну хлібами, що означає згоду на подальші дії, і продовжується коморою, де по кутах розкладені хліби і на снопах жита молодята проводять свою першу шлюбну ніч.

Особливе значення має коровай на весілля – його печуть врочисто та шанобливо. Подекуди в процесі приймали участь всі жінки, що вже були заміжні, з роду нареченої. На кожному етапі співали спеціальних пісень. Тих жінок, що випікали цей коровай, називали коровайницями, і бути ними могли тільки ті жінки, що були щасливі в шлюбі. Над ними стояла старша коровайниця. Всі жінки прикрашали себе вінками з барвінку і приходили до хати молодої перед весіллям, зазвичай то було у четвер. Розкладалися ночви, підготовлювалось борошно, найкраще з того, що було, готувались решета тощо. Сам процес випікання короваю починався з просіювання борошна. Тісто замішували чоловіки, жінки не могли навіть глянути в бочку – це було суворо заборонено. Тільки чоловік мав право всаджувати до печі коровай, а от за лопати могли потриматись всі родичі молодої, що були в хаті. Ці обряди та ритуали мали дуже просту символіку: піч та діжа уособлювали жіноче лоно, тому порушувати традиції та заборони було категорично не можна, щоб не призвести молоду до безпліддя.

Коровай повинен мати круглу форму, розміри його говорили про достаток батьків наречених. Коровай зверху прикрашався різними візерунками. Часто серед них можна було зустріти мотиви світового дерева, колосся – це все було символами добробуту. Нагорі виліплювали та садовили пташок. Зображення сонця та місяця на короваї означало саме подружжя. У випечений хліб іноді вставлялись гілочки дерева, всередину клались дрібні гроші. Якщо людина знаходила в своєму шматку весільного коровая монету – їй мало пощастити.

На весілля також випікались лежні, шишки – маленькі булочки, зроблені у вигляді шишок, або дивень – це був круглий хліб, що мав дірку посередині. Коли наречена від’їзджала до нового дому молодого, вона крізь дивень дивилась у бік сходу сонця – тоді діти були б гарними. Також через дірку вона могла побачити своє майбутнє та подружню долю.

Хліб активно застосовується і в обрядах поховання. Давні римляни та греки готували на могилах жертовні страви для своїх померлих родичів. Зараз в Україні труну чи шлях, де несуть покійника, засипають житнім зерном. На кришку труни кладуть цілу хлібину. На могилі ставлять чарку та обов’язково залишають поруч з нею пиріжок чи шматок хліба. Таке ж саме ставлять і у хаті, де жив померлий, не торкаючись до нього сорок днів, тому що за цей час душа покійника прийде покуштувати залишені страви. На поминальний обід готують солодку кашу, здобрену родзинками або медом – коливо, та пиріжки, ця традиція залишилась і досі. Крім того, на Поліссі випікають прісні коржі, які поділяються між присутніми, називаються поминальним короваєм.

Коли приходить сороковий день, труну з покійником «запечатують»: беруть тричі навхрест землю з могили, трохи хліба, меду, солі, змішують це все та несуть до церкви. Священник служить по небіжчику панахиду, а землю потім повертають знову на могилу.

Всі народні свята супроводжувались споживання ритуального хліба. Це такі своєрідні сліди колишніх жертвоприношень наших предків вищим силам. Різдво збігається з святом дохристиянських часів – зимового сонцевороту, на це свято їдять кутю. Це спеціальна страва, що виготовляється з вареної пшениці (можна замінити на ячмінь), горіхів, маку, меду. Хліб іде в цей день тільки як доповнення до основної страви – куті. Цим хлібом селянин перед Святою вечерею благословляє худобу, приказуючи ритуальні слова про закликання добра та обминання нечистої сили та лихих чар.

Потім кожній тварині дають шматочок хліба із сумішшю різних страв свята – щоб худобі було добро та ситість в новому році.

Дуже цікавий обряд виконується на Щедрий вечір, який показує сакральне значення хліба. Відбувалась святкова вечеря, після якої господар давав худобині «пиріг», тобто хлібину з хрестом поверху. При цьому він приказував, що йде Бог та несе пиріг. Потім благословляв тварин хлібиною, поділену між усією домашньою худобою.

Жителі Галичини печуть на Різдво крачун – це великий білий хліб. Він ставиться на середину столу між інших страв і обкладається маленькими крачунами. Коли на небі з’являється перша зірка – сповіщають про пришестя крачуна, і тоді тільки розпочинається святкова вечеря. Ймовірно, що крачун уособлює сонячне божество, що народилося заново і стало поводом для святкування. Подібне до крачуна значення має калета – це великий прісний хліб, що виготовляється з білого борошна. Його пекли перед днем св. Андрія. Калета прикрашалась висушеними вишнями, родзинками. Її готували всі дівчата, що мешкали в селі. Випеченого коржа підвішували в хаті, де проводились вечорниці, до стелі, поруч стояв говорливий «Пан Калетинський», що тримав квача, вмоченого в сажу. Той Пан запрошував «Пана Коцюбинскього» «кусати калету» (цим Паном міг бути будь-який присутній в хаті). Учасники гри брали поміж ніг коцюбу і по черзі підходили до калети. Вартовий вів з ними почергово жартівливу розмову, намагаючись розсмішити «Пана Коцюбинскього» в будь-який спосіб. Якщо той хоч посміхався, Калетинський своїм квачем мазав його по губах, а до калети йшов кусати її наступний гравець.

Ця гра є уламком традиційного колись в давнину міфу про викрадення сонця (або в деяких варіантах його ковтали). Міфічний герой Пан Калетинський захищає сонце; сажа колись була священною річчю, тому що була пов’язана з вогнем, а сама назва «калета», за деякими версіями, ніщо інше як змінена в мовному процесі «коляда». Сам звичай грати в цю гру в давні часи був частиною обрядових ігор на Різдво. Пізніше він якимсь чином перейшов до передріздвяних свят.

На Щедрий вечір традиційно готували пироги. Гуцульщина готувалась до цього дня варениками, наддніпрянці – пирогами з м‘ясом та смаженими млинцями, Південна Україна робила бублики. Та всі ці страви, незважаючи на їх різноманітність, всі мали єдину ритуальну назву «пироги». Коли починалась святкова вечеря, ставили на стіл миску з пирогами, перед нею сідав батько, прихиляючи, наче ховаючись, голову. Діти питали в матері, наче його не бачили, де ж тато, а батько відповідав з-за пирогів, хіба ж вони його не бачать. Діти на це казали, що ні, не бачать, на що батько приказував, що Бог дасть і наступного року його б не побачили так. Цей обряд ставив за мету відганяти лихо, дати шлях достатку та добробуту в наступному році.

Україна на Масницю варила вареники, приказуючи, що навіть бусурмени в цей час їдять вареники. Колись ця страва була виключно ритуальною і була пов‘язана з культом місяця. Дівчата також готували вареники та роздарювали їх хлопцям на день Сорока святих мучеників, що був 22 березня. При цьому казали, щоб мороз не побив любистка. В цей день напікали сорок печивець з меду, що мали форму пташок, і роздавали їх дітям на те, щоби водилась птиця. Це була в дійсності своєрідна жертва, тому що коли в цей день з вирію прилітає сорок жайворонків, то вже скоро почнеться весна.

На Великий піст після Масниці виготовляли особливі спеціальні види хлібів та хлібної продукції. На перший день посту, наприклад, в країні їли сухі спеціальні коржі, так звані «жиляники». Вони були великим контрастом поруч з масничними насиченими стравами і мусили нагадати про обмеження та утримання своїх бажань у наступні місяці посту. Коли приходив четвертий тиждень посту, наступала Середохресна середа, по хатах пеклись хлібини, що мали форму хрестів, їх посипали зверху маком та мастили медом. Частину таких хлібів з‘їдали, другу частину зберігали до сівби, так робилась жертва духам полів.

Особливе і дуже важливе місце серед обрядового хліба займають паски, або баби, як їх подекуди називають в Україні. Сам пасхальний хліб був відмінним від іншого, він був прісним, прямокутної форми і напряму був пов’язаний з чоловічою символікою. Те, що хліб робився прісний, вказувало на його старовинність, тому що рецепт прісного хліба з’явився набагато раніше квасного. А зв’язок з символікою чоловіків говорив, що хліб був пов‘язаний з плодовитістю, тому що присвячувався підземному богу, символом якого був прямокутник – в багатьох видах мистецтва він позначав поле. Пізніше символом плодючості стала фалічна форма, що також відображалось у великодньому хлібі.

Зимові та весняні свята були більш багаті на страви та їжу, ніж літні, в яких більше обрядів було поєднано метою висловити вшанування духам плодючості, душам померлих людей. Адже майбутній врожай залежав саме від цього шанування. На вікно виставляли свіжовипечений хліб на Зелений тиждень, щоб парою від нього похарчувались русалки.

З майбутнім збором врожаю було пов‘язане і одне з найбільших календарно-обрядових свят, а саме день Івана Купала. Ідол Купало, як свідчать давньоукраїнські літописи, був богом земних плодів, тому жертви йому приносили, коли починались жнива. Селяни цього дня намагались влаштувати в полі, на межі, трапези, де серед всіх смачних страв дуже важливе місце займали вареники з сиром. Білорусь цього дня пекла бабки, тобто прісні млинці, вареники з гречаного борошна та товченого конопляного насіння. Жителі Сербії готували кретні калачі – такий круглий хліб з пшеничного борошна з великим хрестом нагорі. В цей хліб вставляли свічку, над ним читав молитву священник, а потім всі, хто був присутній при ритуалі, з‘їдали по маленькому шматочку цього хліба. Це також була форма жертвоприношення, а за ним причащались тілом жертви. Дівчата в Росії збиралися напередодні свята Купала в одній обраній хаті і товкли «ячмінь у ступі»: потім на наступний день з нього варили кашу, що ввечері їли з коров‘ячим маслом, і ця каша мала назву кутя.

Ці своєрідні хлібні обряди супроводжували безліч господарських дійств: оранка, сівба, зажинки і обжинки та решта мали не проходили без них. При цьому кожен з них йшов пліч-о-пліч з обідом, де певні спеціальні страви виготовлялись з борошна. На початку жнив, наприклад, господарки на Україні варили вареники, обжинки починали з величезним короваєм вже з нового зерна, що роздавали по шматочку женцям та родичам. Початок жнив у Чехії пов‘язаний з пряжмом – на сковороді запікали зрілі зерна хлібних культур. Господарки Болгарії випікали після жнив турту, тобто прісний хліб, обмазаний медом, що також роздавався членам родини та сусідам.

Варто сказати хоч трохи і про каші. Каша та хліб вважались з міфологічної точки зору стравами одного порядку. Вживання каші, що входить в обряд, тісно пов‘язане з використання в ритуалах хліба та зерна. Це можна побачити в міфології різних народів світу. В Індії ячмінна каша приносилась в жертву Пушану – богу скотарства. Римляни на день народження дитини готували кашу. Подібний обряд був у давніх германців на свято Берхти (Гольди), жіночого божества. Його прообраз – це Велика Богиня. Фразеологізм «заварити кашу» дойшов і до наших днів, означаючи початок важливої та складної справи.

Так ми бачимо, як в різні календарно-обрядові свята був звичай вживати кашу, зокрема кутю. Згадували і про коливо на поминанні. Можна ще додати про коливо, що його готували жінки в першу суботу на Великий піст, в день згадування померлих. Невеличкий горщик, повний колива та меду, відносили о церкви і над ним справляли панахиди.

Крім цих обрядів кашу щедро використовували і в обрядових весільних стравах. Навіть слово «каша» було тісно пов’язане з весільними святами. На князівських весіллях кашу підносили молодим. Коли загальна трапеза закінчувалась, молоді брали по кілька ложок каші та підкидали її до стелі – так приносилась жертва богам, духам. Те ж саме робили на Святвечір – з кутею: якщо кутя прилипне до стелі – буде врожайним рік.

Жителі Бойківщини на наступний після весілля дарують молодим кашу. В деяких регіонах кашу споживає тільки наречена. Прослідковується зв‘язок з ритуалом народження, де каша була символом дитини, горщик – жіночого лона.

А «бабина каша» використалась в заключному обряді хрестин. Фольклорні записи розказували про цей обряд так: коли обід підходив до свого кінця, гості кахикали, що слугувало сигналом до подачі «бабиної каші». І баба вставала, йшла до печі та подавала до столу кашу з печі. Коло столу бабу переймав той, хто сидів ближче, і намагався вихопити кашу для початку торгу. Якщо кашу не встигав перехопити чоловік і кашу брали вже від самої баби, то торги розпочинав зазвичай кум. Він утикав в кашу гроші та питав, хто дасть більше. І всі гості клали до горщика гроші. Чоловік, який вкладав найбільше грошей (найчастіше то був кум), затуляв гроші рукою – аби не розлетілись. Після цього він розбивав горщика об край столу, намагаючись розбити так, щоб вінце зосталося цілим, а шматків було якомога більше. Та жінка, що подавала кашу, збирала черепки, складала їх під поріг та проказувала слова про те, щоб горщики билися важко, а діти родилися легко.

Вінце горщика чіпляли на кілочку, де зазвичай вішають рушник. Після цього кум зрізав верх каші та передавав його бабі, а та віддавала кашу разом з грошима породіллі. Другого дня глиняні черепки, що були покладені під порогом, забирали звідти та кидали до річки або іншої води. Ще перед початком торгу часто був ритуал: кум брав кашу, баба брала дитину, і вони тричі одночасно піднімали їх над столом. Так відображалось зачаття та народження дитини.