Бісерні прикраси України

  • Відгуки : 0
  • Переглядів: 3822
  • 0

Дослідники стверджують, що перші прикраси з’явились ще в пізньому палеолиті, тій самій епосі розвитку культури, яка пов’язана з великою кількістю таємниць. Вчені й досі не можуть пояснити, звідки і чому в житті людини того часу з’явилися речі, які не мали ніякого практичного значення. Речі, які не були знаряддям праці, не були зброєю або одягом. Печерні малюнки не мали ніякої корисності в житті, але виникли. Маленькі фігурки тварин та людей, намиста, підвіски, браслети – що це і навіщо було потрібно людині тоді? Археологи довго ламали голову над цією загадкою. Але етнографи, які вели спостереження за племенами, що мешкають в Південній Америці, Океанії та Екваторіяльної Африки, бачили схожі явища. Ці племена і зараз заховані від чужого ока, від ока цивілізації, проживають у джунглях, куди не так просто дістатися, і внаслідок своєї ізольованості ведуть ще первісне життя.

Дослідники застосували метод аналогії, який часто допомагає знайти рішення незвичних, але схожий явищ. Це дозволило їм зробити висновок, що пластика та первісне малярство, найстаріші види мистецтва, тісно пов’язані з магією та магічними ритуалами. Коли людина малює сцену з полювання, зображає людей та тварин у скульптурних фігурках, це є елементами магічного ритуалу, обряду, в ході якого іде замовляння звіра, щоб полювання або інша дія, зображена за допомогою мистецтва напередодні, посприяла успіху в цій життєво важливій справі. На тіло прикладались речі: намиста, браслети, підвіски, або робився роспис червоною охрою. Це все було направлене на оберігання людини, носило магічний характер, спрямовувало дію оберега на життя, здоров’я кожного члена племені. Пізніше крім магічної користі люди стали спостерігати і красу оберегів, при їх створенні стали звертати увагу і на естетичну насолоду від зовнішнього вигляду і навмисне створювати цю красу. Такі прикраси стали чудовими доповненнями до одягу: підвіски, намиста, браслети, перстні та ін.

Найперші прикраси-обереги робили з зубів тварин, бивнів, з черепашок, бурштину або інших матеріалів, що щедро постачала навколишня природа. Потім прикраси стали виготовлятися з урахуванням технічного розвитку людства, із нових матеріалів або способів обробки старих. Як тільки людство знаходило новий матеріал, воно випробувало його в якості основи для створення прикраси: глина, метал, скло. І найновіші технології давали нові орнаменти, форми, значення. Археологи часто знаходять різної форми коралики, які збирались у намисто чи браслети, якими прикрашали одяг.

Найпопулярнішим матеріалом із штучних для виготовлення намистин вже стало скло – воно найбільше припало до душі і майстрам і тим хто носив прикраси. Дослідники вважають, що технологія створення скла була винайдена в ході багатьох експериментів із деякими складниками керамічної сировини, крім того, велике значення мали і температурні режими обробки складників. І що спочатку взагалі було винайдено фаянс, а скло уже за іншими спробами. Технологія виготовлення скла має багато відмінностей та особливостей залежно від місця, де саме воно створюється, тому можна з легкістю визначити, звідки саме прийшла та чи інша знахідка – достатньо проаналізувати хімічний склад скляної маси та її фізичні властивості. На Близькому Сході у V тис. до н.е. знаходили намистини, зроблені з протоскляної маси з покриттям, схожим на скло, наче глазурованим. Археологи навіть виявили скло, що є найдавнішим, в давньоєгипетських залишках культури кінця ІІІ тис. до н.е. До середини ІІ тис. до н.е. відносяться найдавніші вироби зі скла, відомі вченому світу, знайдені в Стародавньому Єгипті. Однак це не виключає версіє, що ще більш ранні технології могли існувати у цивілізаціях долини Тигру і Євфрату, або у фінікійців, або на острові Крит. Так ми бачимо, що питання, де саме народилася технологія створювання скла, залишається відкритим – адже вироби зі скла, різні за своїми фізичними властивостями та хімічним складом, знаходили в різних місцевостях в різні часи.

Тонкощі вироблення скляних речей були відомі ще на початку нової ери в Сирії, Єгипті, Індії, Фінікії, Персії, Месопотамії, Асирії, подеуди в Західній Європі (наприклад, кельти вже знали технологію), на Кавказі. За даними археологічних розкопок, технології виробництва скла використовувались також в гирлі Дніпра. У ІІ-ІІІ ст. Рим взяв на себе роль центру склоробства, а від нього ремесло пішло до рейнських провінцій Риму – до франків та у Візантію (Східну Римську імперію). Візантійському скловарінню історики дали вік з IV ст., коли звання столиці Римської імперії перейшло від Риму до Константинополя (330 р.). Нова столиця тільки будувалась, облаштовувалась, і майстрам різних ремесел там були тільки раді.

Наші тогочасні земляки мали змогу милуватись прикрасами зі скла раніше, ніж почали виробляти їх самі – завдяки відкритим торговельним шляхам. Як саме прикраси та скляні вироби потрапляли на нашу батьківщину, історикам поки що достеменно не відомо, але факт їх наявності на наших землях був зафіксований. Були віднайдені поодинокі коралики, що відносяться до раннього періоду доби трипільської культури (енеоліт, IV-I тис. до н.е.), або ж усатівської групи (бронзова доба, середина III тис. до н.е.).

У І тис. до н.е. і пізніше було розкопано набагато більше археологічних знахідок протоскляних виробів та скляних намистин. Багато прикрас з такого матеріалу археологи мали змогу віднайти у Північному Причорномор’ї, не територіях грецьких колоній (VII ст. до н.е. – IV ст. н.е.). Вони мали дуже тісні взаємозв’язки, як культурні, так і економічні, з античними метрополіями. Для мистецтвознавців особливе значення з художнього боку мають намистини з наділами скла, вони нагадують маленькі очка.

Знаходять прикраси з протоскла і серед знахідок, що відносяться до VII ст. до н.е. – II ст. до н.е. – періоду скитської культури. В цей період, з VI ст. до н.е., в скитських похованнях знаходили цілі низки з пастових намистин різного кольору, і носили їх не тільки жінки, як очікувано, але й чоловіки. Кольорову гаму тоді полюбляли білу, блакитну, чорну та коричневу. З пастових кораликів, або скляних також, виробляли браслети-пов’язки. У скитські часи були дуже поширені прикраси з «очками». Цими кораликами обшивали одяг – рукава по краю та трохи вище ліктів.

Скляні намистини виявляються археологами і серед пам’яток більш пізніх культур. Проводячи хіміко-технологічний аналіз виробів зі скла, вчені змогли встановити, що на Подніпров’ї того часу, а саме І тис. н.е., виробляли свої вироби щонайменше три склоробні школи: Єгипту, Сірії та Візантії. Сірійська школа була найпоширеніша, скляні вироби саме її майстрів найчастіше знаходять за період VIII-IX ст. Коралини візантійського походження зустрічаються значно рідше.

Прикраси зі скла були відомі і в Киівській Русі, населення якої дуже прихильно ставилося до них. Майже до ХІ ст. такі прикраси були виготовлені руками чужоземних майстрів, а не власних умільців. У Х ст. постачала свої вироби Сірія. Найчастіше це були два типа намистин: посріблені чи позолочені – всередині була розміщена срібна чи золота фольга відповідно; та намистини, вироблені з кольорового скла. Вже тоді почав зустрічатись серед цих намистин бісер, але поки що його виготовляли тільки в тих центрах склоробства, де були розвинені та вшановані традиції. У V-XIII ст. багато скляної продукції приходила до Русі з Візантії, тому що саме ця країна була дуже розвинена в склоробстві і заслужила звання лідера у цьому виробництві.

Давньоруська традиція вироблення скла та його обробки виникла наприкінці Х ст. тоді вже починали знаходити намистини, правда, вони ще не набули тої майстерності, що була притаманна чужоземним майстрам. Але політичне та економічне зростання в той час Київської русі сприяло розвитку нових та вже знайомих ремесел. Серед них було і склоробство. Великий вплив на формування культури нашої батьківщини в той час мала Візантія, тож і в виробництві скла можна побачити значний вплив саме цієї школи. Дослідники вважають, що спільне будівництво Десятиної церкви, яку зводили разом наші та грецькі майстри, стало початком виникнення склоробної школи в наших краях. Можливо, спільна робота і передала базові навички створення спочатку мозаїчного оздоблення храму зсередини, а потім і самостійних пошуків законів та технік створення скляної краси. Коли наші майстри спостерігали за створенням кольорової смальти, частина якої не привозилась з Візантії, а вироблялась на місці, то змогли зробити свої висновки щодо появи багатобарвного скла з піску, свинцю та інших елементів скляного священнодійства. Звісно, секрети та тонкощі створення краси залишалися невідомими, такі як технологія знебарвлення та фарбування або компоненти шихти. Та можна помітити відповідність склоробства Київської Русі візантійським принципам у виготовленні каблучок та скляних намистин. По цій технології, на відміну від методів Близького Сходу, нагріті м’якенькі палички скла накручували на металеву паличку, і так робили кожну намистину. А на Близькому Сході намистини зазвичай нарізали з покраяних трубочок зі скла як масовий виріб, не штучний.

Матеріалом для створення перших скляних робіт майстри Русі брали непрозоре двошихтове свинцево-кремнеземне скло і додавали туди мінеральні барвники. Так скло набувало традиційно жовтого, коричневого або зеленого кольору. Трохи пізніше, близько до середини ХІ ст., місцеві майстри, працюючи з сировиною своєї місцевості, віднайшли спосіб зробити тришихтове калієво-свинцево-кремнеземне скло. У нього була інша, нижча, температура плавлення. Така технологія дозволила виробляти так зване довге скло, якому були притаманні цікаві властивості: воно довго зберігало свою пластичність, а це дозволяло довше та якісніше працювати над виробом, збільшувати кількість застосованих прийомів. Новітня технологія, що з’явилась у ті часи в Київській Русі, сприяла налагодженню виробництва скла прозорого, що було незвичним, та непрозорого різнобарвного. Остання якість стала особливістю давньоруських майстрів-склоробів, надавала їх виробам унікальності. І у другій половині XII – на початку XIII ст. вироби з київського скла та саме скло стало відомим і поширеним далеко за межами Києва, а пішло у північно-західні периферійні землі Русі, Прибалтику, Польщу. Двошихтове непрозоре скло потроху розширяло галузі свого застосування – воно стало використовуватись в якості емалі для ювелірних виробів, як поливи до керамічних виробів, з нього робили мозаїчну смальту. Крім хімічного складу та характеристик, українські майстри віднайшли і свої особливі художні та естетичні критерії при виробленні прикрас. Вони навчились надавати цікавої форми намистинам: накручуючи на металевий стержень скляну розігріту паличку, вони отримували зонні, еліпсоїдні, кулясті, біконічні, ребристі, циліндричні або кручені коралики. Колір при цьому був однорідний, без вкраплень інших кольорів.

В Х ст. вперше в Україні з’явились браслети, вони ще називались зап’ястя, обручі, і складають окрему групу прикрас. Вони відразу набули широкого поширення і до ХІ ст. стали дуже популярні серед поціновувачів скляних виробів. Носили їх на рукав на голу шкірі або поверх рукава – на призбираному рукаві вони виглядали дуже унікально та красиво. Колір ці браслети мали в залежності від місцевини: київські майстри надавали перевагу бірюзовому або фіолетовому кольорам, Полоцьк обирав синій, Рязань – синій та зелений, Новгород – коричневий, чорний, зелений кольори, Смоленськ – червоно-коричневий та зелений. Але не тільки за кольором відрізнялись браслети, а ще й мали різний пластичний декор, який мав переважно спіральну форму. Спосіб вироблення таких браслетів був доволі нескладний: скручували розігріту заготовку з декількох скляних стержнів, потім їй надавали форму обруча шляхом навивання на паличку. Все зайве було обрізане, а кінці браслета ще раз розігрівали та поєднували. На синьому, чорному, зеленому та коричневому кольорах браслетів дуже виглядали білі та жовті нитки з глухого скла.

З ХІІ ст. намиста та браслети зі скла поширюються за межі міста і стають не менш популярними і по селах. Однак скляні браслети не змогли перевершити все ж браслети з міді, які так уподобали місцеві красуні.

В другій половині ХІІ ст. на Київську Русь напали монголо-татарськи загарбники, тож внаслідок цього склоробство на деякий час западає, як і решта ремесел. Новгород, Смоленськ та Полоцьк ще недовго займалися виготовленням скляних браслетів, однак з часом і ці майстерні припинили свою діяльність. Хоча певний час вони все ж таки підтримували давньоруське склоробство на належному рівні і не давали йому взагалі занепасти.

У Київській Русі було чимало виробів з бісеру. Арабський письменник Ахмед Ібн-Фадлан мандрував у 921-922 рр. до Вользької Булгарії і по дорозі зустрів «русів» на річці Ітиль (вона ж Волга). В своїх «Записках» він позначив, як захоплювались слов’яни прикрасами з зеленого бісеру. Свого на той час не було, тільки привозили. Письменник завважив, що слов’яни намагались здобути цей бісер усіма засобами і потім створюють з нього намиста для своїх жінок. Настільки великим був потяг до краси, щоправда, в більшості у заможніх, адже коштував бісер недешево. Крім намиста, бісер використовувався при декоруванні одягу, нашивався на головні убори.

Ще давньоруські часи поклали початок традиції оздоблення окремими намистинами з перлів – різноманітних культових речей та церковних тканин. По прийнятті християнства Київська Русь стала, подібно до Візантії, звідки ця звичка і прийшла, прикрашати інтер’єри храмів дорогими тканинами, шити дорогий та дуже розкішний літургійний одяг. З того часу і стало звичним застосовувати по церквах тканини, ткані та гаптовані золотом. За свідченнями писемних пам’яток, майстрині Русі інколи крім дорогих ниток використовували ще й коштовне каміння або перли.

Таке ж коштовне оздоблення було і при прикрашанні ікон. Якось літописець, оповідаючи про церкву святого Йоана Золотоустого (заснована в місті Холмі Данилом Галицьким у 1223 році), згадав, що прикрасив князь камінням, бісером і золотом ікони, привезені з Києва. Серед тих ікон був і образ Спаса та пресвятої Богородиці, передані князю сестрою Федорою з київського монастиря святого Федора. З часів давньоруських та до XV-XVI ст. бісер був не той, як ми його розуміємо зараз. Цим словом називались також перли, штучні та натуральні. Тільки пізніше, у XVII ст., назви цих матеріалів стали розмежовувати, і бісер надбав того значення, що і зараз – для позначення дрібних намистинок, зроблених із штучних матеріалів. Тож у наведенному вище документі, «Галицько-Волинському літописі», мова може йти взагалі не про той зрозумілий нам бісер, а про перли. Однак ймовірно і те, що в оздобленні церковних тканин, ікон використовувались штучні матеріали та намистини саме з них. Ту чи іншу версію на сьогодні довести, на жаль, неможливо, адже велика частина мистецьких витворів майстрів Київської Русі та художніх скарбів того часу, в тому числі гапти, що були дуже цінними, безповоротньо загинули в пожежах монголо-татарських нападів.

Є думка, що традиційне скловаріння Давньої Русі деяким чином зберіглося завдяки гутництву. Лісисті місцевини західних околиць Русі змогли стати захистом від монголо-татарів та їх нападів для склярів, що шукали порятунку, тікаючи з давньоруських міст до лісів. Там же, в лісах, вони знаходили і необхідну сировину, щоб робити гутну справу. Їх виробами ставали посуд та віконне скло. Вироблення намистин повернулися набагато пізніше, як на Русі, так і в країнах, що успадкували мистецькі традиції.

В ХІІІ ст. і до середини XV імпорт скляної продукції до країн Східної Європи в більшій частині складався з візантійських виробів. У XV-XVI ст. пальма першості перейшла до Венеції – вона стала визнаним постачальником скляного бісеру. Венеціанські майстри того часу досягли неабияких успіхів у склоробному ремеслі, затвердивши цю склоробну школу на ринку скляних прикрас. Довгий час у майстрів не було конкурентів, допоки серед виробників бісеру у XVIII ст. не з’явилися нові майстри – з Богемії. У 1782 році експорт богемського скляного виробництва був згаданий в письменних джерелах вперше. Широкого поширення набуло богемське скло після 1890-х років, коли була винайдена та запроваджена машина, яка нарізувала скляні трубочки. Тоді богемський бісер став знайомим та доступним на закордонних ринках. Сам процес виготовлення бісеру є трудомістким, що робило і продукцію дорогою, а машина дозволила механізувати його, чим здешевила бісер.

З першої половини XVII скло почали виробляти в Росії. Росіянам того часу була невідома технологія виготовлення скла, тож наші співвітчизники допомагали освоювати нові навички. На перших підмосковних склоробних заводах працювали майстри-гутники. Українська продукція ще довго споживалась в Росії, поки місцеві майстри придбавали навичок, необхідних для виготовлення скла. Українські гути були широко відомі в нашій країні. В XVIII ст. Росія вперше почала випускати склярус, бісер, біжутерію на склі, мозаїчне скло - на державному рівні. Ці вироби були дуже складними за технологією виготовлення, і їх перше виробництво розпочалося в 1754 р. на фабриці поблизу Петербурга, в Усть-Рудиці, заснованій М.В. Ломоносовим.

У XIV-XVIII ст. серед козацтва та селянства почали формуватися основні характерні для українського національного одягу риси. З цього часу і до ХХ ст. національна культура здебільшого зосереджувалась та складалась по селах, де атмосфера більше сприяла до зберігання та продовження традицій. Тому коли кажуть про національне вбрання українців, мається на увазі передусім вбрання селян. Воно в будні дні та святкові неодмінно було доповнене різноманітними прикрасами. Історичні документи, полотна малярів, світлини та музейні експонати свідчать про те, прикраси зі скла займали велике місце в одязі і складали цілі комплекси оздоблення. Незаможні міщанки та селянки дуже полюбляли прикрашати себе намистами, каблучками, сережками – недорогими ювелірними прикрасами, для створення яких брали скляні коралики або стрази. Ця група прикрас мала дуже популярні намиста – вони складались з однокольорових скляних кораликів, які були схожі на коштовні матеріали: перли, бірюзу, бурштин, смарагд, рубін, корал, гранат. Ці оздоби прикрашали святкове убрання селянок України XIX – XX ст. Робилися вони з литих намистин промислового виробництва, мали чорний, біло-молочний, зелений, блакитний, зелений, червоний, жовтий, вишневий та інші кольори. Іноді вони застосовувалися разом з щирими коралами.

З кінця ХІХ ст. український жіночий одяг починають прикрашати разки дутих намистин – із дзеркальним блиском, схожі на ялинкові прикраси. Вони були доволі дешеві, а тому доступні, називались «світлячки», «лускавки», «надуванні», і в одязі українських жінок стали дуже популярними, потіснивши менш блискучі, але більш дорогі інші прикраси. Це змінило естетичні уподобання українок, які вважали, що більше блиску надає більшої ефектності одягу.

Народне святкове вбрання покутянок, гуцулок чи буковинок уквітчувалось «венеційськими коралами», або ж «писаними пацьорками». Їх носили разом з іншими прикрасами, і вони довершували ансамбль, надаючи йому особливого вигляду. Коштувала така прикраса дуже дорого, на її виготовлення йшло багато зусиль, тому що вони декорувались вручну, та й матеріали коштували також недешево. Робились округлі кульки зі скла, діаметром 9-16 см, майстер розписував їх кольоровими емалями, інкрустував золотом, кольоровим склом. Кулька була покрита дуже цікавим орнаментом – прямі та хвилясті лінії, зікрути, цятки, кільця. Найдорожчою прикрасою було намисто, нанизане з великих кораликів, щедро вкритих золотом.

Протягом ХІХ-ХХ ст. поряд з скляними кораликами до намиста приєднується і бісер. Народне вбрання набуває іншого звучання. В моду входять «гирдани», «гардяники», «гердани», «голочки», «дробинки», «ланки», «лучки» та багато інших нових назв та прикрас. Найдавніші з цих виробів зараз зберігаються в художніх музеях, а походять з ХІХ ст. Ці вироби зроблені на дуже високому рівні майстерності, що дає підстави думати про існування народної традиції прикрас з бісеру ще у XVIII ст.

Як саме розвивалась ця традиція – простежити, на жаль, неможливо. Але є думка, що в народному вбранні поширення прикрас з бісеру може бути пов’язане з використанням намистинок в народному мистецтві, сакральному напрямку. Це робилось ще за часів Київської Русі, бралися намистинки з перлів або штучних матеріалів – скла, металу. Ймовірно, що для розвитку бісерних оздоб велику роль зіграло знайомство українських майстрів з мистецькими звершеннями країн Західної Європи. Саме там вже з XVIII ст. панувала мода на бісер та художні вироби з нього. Є припущення, що тоді вже і в селах країни, а не тільки по великих містах, почали з’являтись європейські бісерні матеріали: склярус, бісер, готові вироби з них. За літописами другої половини XVIII ст., торгівці з Богемії, беручи з собою товар на продаж, разом з бісерним крамом брали і готові прикраси та побутові речі, найрізноманітніші за зовнішнім виглядом, призначенням та ціною. Традиції виготовлення бісерних прикрас та оздоблення для народного одягу була відкрита для зовнішнього впливу, але розвивалася у стилі національного мистецтва, і це сприяло формуванню у ремесла самобутніх ознак, що відображали життя та смаки українського народу, української культури.

Перша половина ХІХ – середина ХІХ ст. – бісерні оздоби в народному одязі знаходять поширення в частині західних земель, а в кінці ХІХ ст. – подекуди в північній та центральній частині Україні. Бісерні традиції захопили Західне Поділля, Опілля, Підгір’я, Покуття, Гуцульщину, Лемківщину, Закарпаття – нижню частину, Північну Буковину, Полісся, Волинь, Середнє Подніпров’я тощо.

До середини ХХ ст. значно зростає асортимент бісерних прикрас, розширюється майстерність та естетичні принципи.

На заході України в селах бісер також застосовували для вишивання одягу на свята. Ця традиція прийшла з Європи. На початку ХХ ст. в народному мистецтві країн на захід від України це рукоділля було дуже поширене, наприклад, в Польщі, Словакії. З 1930-х рр. вишивка бісером народного одягу особливо стала цікавою та використаною на Буковині. Головні убори, натільний одяг, поясний та верхній, взуття, шкіряні пояси.

В ХХ ст. художні вироби, зроблені з бісеру, ставали все більше популярними. Виготовлення прикрас перестало бути тільки для індивідуального вжитку, подекуди надбало характер прибуткового промислу. Прикладом може бути організація народних майстерень в часи першої світової війни на Галичині Відділом Всеросійського земського союзу. Метою була допомога біженцям, і в цих майстернях серед інших видів мистецької продукції робились і прикраси з бісеру. Подальші часі тільки укріпили розвиток бісерного промислу. Прийшли 1950-60-і роки, і багато бісерної продукції виготовляли майстри артілей: ґердани, пояси, силянки, гаманці-калитки, торбинки тощо. Але від середини ХХ ст., на жаль, народне мистецтво виготовлення художніх виробів з бісеру пішло донизу і перестало користуватися тим попитом, що був раніше. Можливо, індустріалізація суспільного виробництва знецінила ручну працю та придбані майстрами на протязі віків навички і вміння.

Нащастя, традиції створення автентичних прикрас починають відроджуватися і все більше модниць доповнюють свої вбрання яскравими й колоритними прикрасами. Тож наш магазин пропонує придбати сучасні варіації українських прикрас з бісеру у розділі «Гердани, прикраси з бісеру»