Бій під Крутами: річниця трагедії

  • Відгуки : 0
  • Переглядів: 1395
  • 0

Майже сто років тому, страшні події бунтівного 1918 року, додали в історію України трагічну і водночас героїчну сторінку – бій під Крутами.

Історичне тло

7 листопада 1917 року, Центральна Рада, на чолі з Михайлом Грушевським, виконуючи волю українського народу, проголосила ІІІ Універсал Української Народної Республіки і взяла курс на побудову незалежної держави.

На фото: правління УНР.

Однак Росія явно не збиралася випускати ласий шматок у вигляді України, надаючи їй автономію. Такі дії української політичної еліти привели до істотного загострення стосунків між країнами. І 5 грудня 1917 більшовицький російський уряд Леніна-Троцького оголосив війну УНР.

12 грудня 1917 Всеукраїнський з'їзд Рад у Харкові проголосив Україну радянською республікою. В кінці грудня 1917 влада Рад була встановлена ​​в Харківській, Катеринославській і Полтавській губерніях. У цих умовах українство задля прискорення укладення мирного договору з Четверним союзом, 9 січня 1918 року ІV Універсалом оголосила Україну самостійною державою. Ці дії й зумовили військовий наступ на територію нашої країни.

Тим часом з майже 300 000 війська, яке було прихильним до Центральної Ради ще влітку 1917, в січні 1918 кількість військ вірних УНР зменшилася до близько 15000 чоловік по всій країні через здеморалізований стан війська в цілому, втоми від воєн і неймовірно потужної пропаганди більшовицьких революційних агітаторів, які в свою чергу схиляли на свій бік цілі загони української армії. Ще одним руйнівним для УНР фактором була кількість прихильників більшовизму в Києві і країні в цілому. А одним з вирішальних факторів стало повстання робітників заводу Арсенал, яке хоч і було придушене, але несло реальну загрозу строю УНР. Операцією захоплення Києва більшовиками командував Михайло Муравйов, загін якого налічував до 6 000 осіб, озброєних кулеметами і артилерією.

Червоний наступ

На жаль, українське командування не змогло належним чином оцінити стратегічне положення. У той час, як більшовики готувалися до наступу на Бахмацькому напрямку, в штабі Київського військового округу очікували головного удару з боку Полтави.

На мітингу в Бахмачі Муравйов закликав своїх солдатів: «Наше бойове завдання – взяти Київ ... Жаліти київських жителів нічого, вони терпіли гайдамаків – нехай знають нас і приймуть плату. Без жодного жалю до них! Кров'ю заплатять вони нам. Якщо треба, то каменя на камені не залишимо».

Через помилки керівництва, на полтавський напрямок були послані найбільш боєздатні підрозділи: 1-я сотня Січових стрільців, бойовий курінь чорних гайдамаків 2-ї Української військової школи, загін Сердюцького ім. П. Дорошенка полку (разом 500 бійців).

Зате в Крути опинилися відправленими 300 виснажених юнаків 1-ї Української військової школи.

Призначений для несення охоронної служби в Києві, Допоміжний курінь був створений в середині січня 1918 за ініціативи патріотичної української молоді – студентів Київського університету Св. Володимира й Українського народного університету, а також учнів 2-ї української гімназії ім. Кирило-Мефодіївського братства.

Курінь мав у своєму складі одну сотню, що налічувала 120 осіб – студентів, гімназистів, слухачів фельдшерської школи. Отаманом куреня був студент С. Король, 1-й сотнею командував студент Українського народного університету Т. Омельченко.

Учасник бою під Крутами Ігор Лоський – в 1918-му учень Київської Кирило-Мефодіївської гімназії згадував: "Тодішній український уряд безнадійно втратив момент національного підйому, який охопив маси українського воїнства, коли можна було створити справжню українську армію ... І тільки в момент, коли катастрофа була вже неминуча, деякі з державних українських мужів схаменулися і почали спішно створювати нові частини, але було вже запізно".

Так буквально за три тижні до бою було створено Студентський курінь Січових стрільців. Підрозділ вважався добровільним, але фактично до нього зараховували добровільно-примусово. За словами Лоського, рішення про створення куреня прийняло студентське віче Університету св. Володимира і щойно утвореного Українського народного університету. Охочих вступити в курінь було не дуже багато, тому збори ухвалили, що "дезертири" будуть піддані бойкоту. У студентський курінь записалося всього трохи більше сотні осіб.

На військових складах було повно спорядження та амуніції, але курінь отримав рвані шинелі, солдатські штани й арештантські шапки. "Можна собі уявити, пише Лоський, як гротескно виглядала сотня. Рядовий виглядав наступним чином: власні черевики, солдатські штани, зав'язані мотузкою, студентська куртка або цивільний жилет і зверху шинель, в якій не вистачало як мінімум однієї поли ... старі іржаві рушниці".

Більшість воїнів майже не вміли поводитися зі зброєю. Однак незважаючи на відсутність належної військової підготовки, повні патріотичних почуттів студенти і гімназисти не вагалися відправитися на порятунок батьківщини. Як згадував інший мемуарист, "треба тільки було поглянути на їхні обличчя і побачити екзальтований вираз очей, щоб зрозуміти, що всякі резонні доводи безсилі змінити їхнє рішення йти на фронт і битися з ворогами української держави".

Бій під Крутами

Сотник А. Гончаренко відразу ж після прибуття до Крут відправив юних воїнів (подалі від залізниці, на крайню ліву ділянку позицій. "Студентської сотні роздано по одній або дві обойми з попередженням, щоб поводилися обережно, так як багато було таких, що стріляти не вміли", – згадував один з січовиків.

На фото: сотник Гончаренко Аверкій Матвійович, ще у чині підпоручика Російської імператорської армії.

Щоб ускладнити червоним просування на захід, була пошкоджена залізниця, що повідомляє станції Плиски і Крути. Увечері 29 січня була зроблена спроба пошкодити залізничні колії у напрямку до Бахмача. Але червоногвардійці відбили напад, не давши відрізати себе від цього сполучення.

Зневірившись у можливості протистояти червоним, 13-ї Січової полк виїхав до підпілля для демобілізації. Під командуванням сотника Д. Носенко залишилися 100 вільних козаків і воїнів куреня Смерті, 300 юнаків 1-ї Української військової школи і 116 січовиків допоміжного куреня.

Як стверджував у спогадах А. Гончаренко, разом сили захисників ст. Крути налічували 20 старшин і 500 бійців. Носенко був упевнений, що не зможе утримати позицію без підкріплень. Сотник Ф. Тимченко поїхав до Ніжина, щоб спробувати переконати розташований там курінь ім. Т. Шевченка приєднатися до оборони Крут.

Шевченківський курінь налічував 800 воїнів, але був налаштований вороже до Центральної Ради. Так, 30 січня загальні збори Ніжинського гарнізону постановили не чинити червоногвардійцям жодного опору і "прийняти революційний загін з належною повагою і вітати його як борців за трудовий народ і надавати йому всіляку підтримку".

Таким чином, ніжинський курінь відкрито заявив про підтримку влади більшовиків і фактично став зрадником в тилу УНР.

В цей час стало відомо, що на Бахмацький відрізок фронту відправлено підкріплення з Києва – курінь Петлюри (300 осіб). Правда, не встигли гайдамаки від'їхати від Києва, як отримали звістку про більшовицьке повстання в столиці.

Не маючи докладних відомостей про становище, С. Петлюра зупинив свій ешелон на ст. Бобрик, щоб при необхідності повернути гайдамаків до Києва. Тим часом, під Крутами відбулися події, які і визначили долю всього лівобережного фронту.

У телеграмі в штаб Муравйов зазначив:

"Шлях на Київ, здавалося б, відкритий, але противник, відступаючи, підриває мости і дороги, що створює нам великі труднощі. В даний момент я стою перед Крутами, які не взяв тільки з вищевказаних причин. Противник, відступаючи ближче до Києва, починає чинити запеклий опір".

Всього на станцію Крути повинні були наступати близько 1000 червоногвардійців і 2 танкових поїзди. При необхідності ці сили могли втричі зрости за рахунок менш боєздатних "революційних" загонів, зосереджених в Бахмачі.

30 січня стало зрозуміло, що більшовицький наступ неминучий. Перед наступом українці залягли в окопах по обидві сторони від залізничного насипу.

Вислана на схід розвідка спостерігала, як на горизонті з'явилися ешелони червоногвардійців. Неподалік від лінії оборони більшовики пригальмували; з вагонів поспішно вивантажилися озброєні солдати. Як згадував один із червоногвардійців, "бійці наших загонів в основному зовсім не знали військової справи, навіть вишикуватися не могли без штовханини".

Червоні впевнено пішли в наступ першими, не відразу помітивши попереду імпровізовану лінію оборони. А. Гончаренко згадував:

"Вранці червоні почали свій наступ в зімкнутих колонах; виглядало так, ніби-то вони йшли на парад ... Передні частини червоних, йдучи в зімкнутих колонах, очевидно, були впевнені в нашому втечу. Тільки червоні наблизилися на відстань пострілу, ми їх вітали сильним вогнем 4 сотень і 16 кулеметів. Під прямими пострілами вони понесли великі втрати в своїх рядах. Наступні загони вже від поїзда брали бойовий порядок".

Опинившись під кулеметним вогнем, червоногвардійці швидко зрозуміли складність свого становища.

"Поле, рілля, бруд, важко йти, окопів ніяких немає, а з боку противника були окопи і, крім того, противник мав велику кількість кулеметів, – згадував один з учасників атаки. – Ведемо з поля наступ розсипний лавою, команда подається "Вогонь!", відкривається стрілянина. Фронт широкий, з флангами зв'язок тримати важко ... Ми напирали, противник відстрілювався з кулеметів, у нас були поранені й убиті. Червоний хрест знаходився тут же, але перев'язки було колись робити, треба було йти вперед". "Підступах до станції, кожен з нас явно чув стогони товаришів, які падали від вогню противника", – згадував інший червоногвардієць.

Коли під вогнем противника поїзд С. Лощенка був змушений від'їхати, постійний зв'язок між двома ділянками оборони стало неможливо підтримувати: залізничний насип був занадто високим. Сотник А. Гончаренко негайно вивів на позицію резервну 1-ю юнацьку сотню, але боєзапас до кулеметів вже помітно зменшився.

Січовиків рятувало лише те, що темп наступу червоних злегка знизився. Після відчутних втрат, червоногвардійці залягли в декількох сотнях метрів від наших позицій, не наважуючись переходити до атаки.

І в той же час УНР отримало тривожні звістки з тилу: курінь ім. Т. Шевченка в Ніжині остаточно заявив про підтримку радянської влади. Це загрожувало захисникам ст. Крути ударом в тил. Та й командирам більшовиків нарешті вдалося підняти своїх бійців в атаку і врукопашну вибити гімназистів зі станції. Не зволікаючи, А. Гончаренко наказав всім підрозділам відступати. Відступ почався у вечірній темряві, коли на правому крилі противник знову перейшов у наступ.

На багатьох відрізках фронту відступ було безладним і хаотичним. І тільки наступ темряви дозволив юнакам відірватися від супротивника.

Як стверджував у спогадах А. Гончаренко, загальні втрати захисників ст. Крути становили 10 старшин і близько 250 бійців – переважно поранених юнаків 1-ї Української військової школи. Крім того, безслідно зникла чета зі складу студентської сотні, в числі бійців якої був і молодший брат А. Гончаренко.

Червоногвардійці наближалися й ешелон, що стояв був змушений вирушити, не чекаючи інших своїх бійців.

Трагічний розстріл студентів

Доля зниклих студентів чети, яка не встигла приєднатися до свого підрозділу, склалася трагічно. Заблукавши в темряві, січовики вийшли до залізничної станції в той час, коли її вже зайняли московські червоногвардійці і всі вони потрапили в полон.

Комісар 1-го Московського червоногвардійського загону Е. Лапідус говорив, що єдиного серед полонених офіцера москвичі відразу ж застрелили. Ледве вдалося умовити червоногвардійців не поспішати з розправою над іншими полоненими, які були розміщені під вартою в одному з військових ешелонів червоних.

День 31 січня став для полонених фатальним. "На наступний день, коли ми їхали до ст. Крути, поїзд по дорозі зупинився за наказом Єгорова, з вагона було виведено всіх затриманих і в 300 кроків від потячга їх розстріляли розривними кулями", – свідчив Е. Лапідус.

Перед стратою учень 2-й української гімназії, 19-річний уродженець Галичини Григорій Піпський, заспівав гімн "Ще не вмерла Україна", підхопили його і інші полонені.

Результати розкопок, здійснених в березні на місці розстрілу, показали, що загалом було страчено 28 полонених. Незважаючи на власні втрати, Муравйов був задоволений результатом бою і вважав, що завдав поразки самому Петлюрі (якого насправді під Крутами не було). 30 січня він направив Раднаркому і В. Антонову-Овсієнку повідомлення про те, що "після дводенного бою, Перша революційна армія Єгорова за підтримки другої армії Берзіна біля ст. Крути розбила контрреволюційні війська Ради ..." У Муравйова не було сумнівів, що доля української столиці вже вирішена.

У березні 1918 року, після підписання більшовиками Брестської мирної угоди і з поверненням уряду УНР до Києва, за рішенням Центральної Ради від 19 березня 1918 було вирішено урочисто перепоховати полеглих студентів на Аскольдовій могилі в Києві. Після цього про подвиг молоді під Крутами було забуто на більш ніж 70 років.

Підбиття підсумків

Бій під Крутами назавжди увійшов в історію як символ жертовності і ідеалізму. І в той же час він оголив всі біди від невмілого стратегічного планування.

Якби назустріч головним силам Муравйова, зосередженим в Бахмачі, вирушили свіжі підрозділи, а не юнаки 1-ї Української військової школи і недосвідчена молодь, хід і результат бою могли бути зовсім іншими.

В історичній літературі радянського періоду бій під Крутами всіляко намагалися замовчати, згадавши лише, що в січні 1918 р.. біля ст. Крути "йшли запеклі бої між радянськими частинами і військами українського буржуазно-націоналістичної контрреволюції".

Велика плутанина в історії крутянських подій пов'язана також з датою самого бою. Коли в березні 1918 р. уряд УНР вирішив вшанувати пам'ять загиблих під Крутами, виявилося, що в штабі українського командування немає докладних відомостей про час, місце і час бою. Більшість документів українських частин у ході цих боїв була просто знищена. Визначити дату бою зі слів учасників також виявилося непросто, оскільки для багатьох з них це був лише епізод нескінченних бойових дій.

Зате в радянській пресі вказувалася точна дата заняття "переможцями" станції "Крути" – 29 січня. Насправді, це було помилкове повідомлення зі штабу Муравйова, яке насправді стосувалося станції "Плиска". Але оскільки інших достовірних свідчень в розпорядженні представників української влади не було, цю дату вирішили вважати правильною.

У наступні десятиліття саме день 29 січня став для України "днем Крут". На жаль, історики ніколи не намагалися пояснити, чому в спогадах деяких учасників бою, в тому числі і написаних безпосередньо після тих подій, день Крутянського подвигу все ж названий 30 січня... Тільки нові архівні знахідки дозволили виявити неточності і детально реконструювати хід бою під Крутами та збройної боротьби в Україні на початку 1918 року.

В Україні відзначання річниць бою під Крутами розпочалися лише напередодні проголошення її незалежності. 29 січня 1991 року в Крутах було встановлено березовий хрест і відбувся перший невеличкий громадський мітинг.

На державному рівні вшановувати пам'ять героїв Крут почали в Україні лише в 2004-му. За рік до цього, в січні 2003-го Леонід Кучма підписав розпорядження «Про вшанування пам'яті героїв Крут». І тільки в 2006 року на місці бою встановлено пам'ятник, а з нагоди 80-ї річниці бою Монетний двір випустив в обіг пам'ятну монету номіналом 2 гривні.

 
Залишити відгук  ↓
 
Ще ніхто не залишив відгуків.