«За двома зайцями»: український шедевр Віктора Іванова

  • Відгуки : 2
  • Переглядів: 2975
  • 0 «За двома зайцями»: український шедевр Віктора Іванова

«Понурий юнак, що зніматиме комедії»

Йшла робота над сценою, в якій головного героя кидають через паркан на вулицю. Актор Олег Борисов вирішив поцікавитись, як же все це відбуватиметься в кадрі.

– А дуже просто, – загорівся режисер. – Беруть тебе ось ці хлопці за руки й ноги та жбурляють… «Хлопці підібрані вдало. Такі куди завгодно вкинуть!», – оцінив їх Борисов та попередив:

– Там же бруківка. Можна серйозно забитися.

– Нічого, – спокійно відповідав режисер. – Перекинешся в повітрі, як кішка, і все…

– Покажіть! – підхопив його запал Борисов.

– А ну, беріть мене, – наказав статистам режисер, що розійшовся не на жарт, – жбурляйте!

Бажання було виконано, і, перелетівши паркан, режисер приземлився на бруківку. Приземлився якраз не тим місцем, яким планував…

Талант вихованця московського ВДІКу (Всесоюзного державного інституту кінематографії) Віктора Іванова розгледів його вчитель та режисер зі світовим ім’ям, автор легендарного «Броненосця Потьомкіна» Сергій Ейзенштейн. Своїм студентам він казав: «А цей серйозний, понурий юнак, мабуть, буде знімати комедії».


Віктор Михайлович Іванов

Ейзенштейн не помилився, проте до першої комедії уродженця Козятина Іванова було ще дуже далеко, а допоки війна… поранення… участь у визволенні Києва. Не до комедій було, хоча навіть про ті часи Віктор Михайлович пізніше жартував, згадуючи як лазив на дах кіностудії Довженка з кулеметом і «поливав» звідти ворогів.

«Псих без отрыва от производства»

Після закінчення війни почалися складні часи. Іванов ніяк не міг працевлаштуватися: в київській студії (тій самій, де через півтора десятки років з’явиться головний шедевр кар’єри режисера) його не прийняли, мовляв, «і без тебе асистентів вистачає». Почались союзні поневіряння: Москва, Свердловськ, Вільнюс, Каунас. Працюючи на місцевих кіностудіях художнім керівником, знімаючи кінохроніку, Іванов ніде надовго не затримувався.

Як результат, повернення до Києва у 50– х роках. Приятель Олександр Довженко знайшов місце Іванову у стінах кіностудії, і саме тут 47– річний режисер випускає свій перший фільм: короткометражна стрічка– концерт «Пригоди із піджаком Тарапуньки». Потім Віктор Михайлович виводить на екрани класичні твори українського кінематографу: «Шельменко– денщик», «Сто тисяч», «Олекса Довбуш».


Не скрізь вдалося приховати радянську висотну забудову

Прикрившись злободенною темою стиляг та випросивши дозвіл на зйомку в кабінетах, Іванов починає працювати над своїм найуспіш… Ні, не так. Скоріше найвідомішим, найпопулярнішим, але багато успіхів ця стрічка режисерові, як не дивно, не принесла. Ба більше, як потім розповідав син Михайло, після виходу «Зайців» у світ батька позбавили права знімати на найближчі чотири роки. «Він якось сказав мені: «Я не маю радості від життя». Це сказав комедіограф!» Якщо про головних акторів комедії Борисова та Криницину говорили, писали (хоча після зйомок із Івановим їхні кар’єри теж не пішли вгору), то Віктор Михайлович залишався дещо осторонь від цього.

«Ноги бачите для того чєловеку й дані, чтоби бити ними землю, потому вони й ростуть нє із голови».

Тож, у 1961 році УРСР (так– так, спочатку лише ми, а вже потім кіно зацікавило й «братні» народи) побачив легендарну картину «За двома зайцями». Картину, що стала піком творчості для більшості осіб, які були в ній задіяні, картину, в яку так багато вклав Віктор Іванов, і водночас картину, потенціал якої, як стверджують у родині режисера, був розкритий далеко не до кінця. Сам Іванов ще за життя говорив про те як його стрічку обрізали, не дали довести до кінця, жалівся на нестачу коштів. Можливо, саме через це він частенько зривався на своїх підопічних, в результаті чого й отримав жартівливе прізвисько «псих без отрыва от производства». «Батько завжди казав, що хотів зняти увесь фільм трошки інакше, але його ідеям бракувало коштів, виділених для стрічки. Якби їх не бракувало, ми б з вами побачили зовсім інше кіно», – ділиться думками Михайло Іванов.

Заячі ремікси

«За двома зайцями» – екранізована п’єса одного із корифеїв українського театру Михайла Петровича Старицького. Але цей «заячий ланцюг» почався ще раніше, і почав його Іван Семенович Нечуй– Левицький, що у 1875 році написав «міщанську комедію» «На Кожум’яках». П’єса, що називається, «не зайшла», а тому за її «ремікс» взявся Михайло Петрович, який, додавши останній інтриги та динамічності, «вивів» «Зайців» в маси. Щоправда, тодішня назва комедії на афішах мала дещо інший вигляд: «Панська губа, та зубів нема», а вже в дужках додавали звичне нашому оку: «За двома зайцями».


Афіша кінокомедії

До роботи Іванова партія поставилась, м’яко кажучи, скептично: «Де тут про сільське господарство, де соціалізм?!» Все ж давши дозвіл на зйомки, кабінетні діячі дали свій прогноз: «А, жид, все одно провалить українську класику!». «…Для провалу йому дали п’єсу Старицького. А «жид» подивився на неї по– новому і зробив шедевр. Якби знімав українець, була б, як завжди, побутова комедія. Натомість вийшла легка французька комедія без вульгарщини. Фільм визнали, коли його повезли на фестиваль у Аргентину. Там він отримав першу премію за виконання ролі Голохвастова Олегом Борисовим. Дали 60 тис. доларів…», – згадує Таїсія Литвиненко, виконавиця ролі служниці Химки.

Першими побачити картину мали змогу в Дарницькому клубі залізничників, де 21 грудня відбулася прем’єра. Картина, що була прототипом роботи М. Старицького, все ж мала свій власний, розроблений за два тижні Івановим, сценарій. Та й усі фрази, що у підсумку стали крилатими – теж справа рук (вірніше, голови) Віктора Михайловича.

«Одного разу навіть наш папуга сварок не витримав. Заматюкався голосом режисера. Птаха купили в моряків далекого плавання, словниковий запас у нього був відповідний…»

«Віктор Іванов дуже хвилювався, чи вийде гарна картина. До цієї стрічки він ішов багато років свого життя. Цей фільм був для режисера ніби іспит, тому він надзвичайно нервував і драматизував події, навіть мікроскопічну невдачу під час зйомок. До того ж, він був надзвичайно вимогливою людиною до себе й оточуючих, часто не впевнений багато в чому, завжди у пошуку, тому йому здавалося, що ми з Борисовим — актором, виконавцем ролі Свирида Голохвастова, усе робимо не так. Якось він навіть написав заяву на ім’я директора кіностудії: «Прошу зняти з ролі Борисова та Криницину. Перший грає, як салака, а мені потрібна щука, друга — порожня пляшка чи посудина». Потім він охолонув, заспокоївся, і про заяву всі забули. Коли фільм вийшов на екрани, його всі хвалили. Ніхто не очікував такого шаленого успіху», – розповідає виконавиця ролі Проні Прокопівни Маргарита Криницина, що померла у Києві у 2005 році.


Пам'ятник Проні Прокопівні та Голохвастову

Часто зривався, проте швидко «відходив»

До речі, саме красуні Маргариті (за винятком образу Проні, вона справді була красунею) найбільше діставалось «на горіхи» від вимогливого режисера. Прийнято вважати, що Криницину Іванову нав’язали, оскільки вона була дружиною головного редактора кіностудії – Євгена Онопрієнка.


«Сказали, що у грудях шкварчить. А то шкварчала ваша папіроска...»

«На знімальному майданчику я вредна була, часто сварилися з режисером. Одного разу навіть наш папуга його сварок не витримав. Заматюкався голосом режисера. Птаха купили в моряків далекого плавання, словниковий запас у нього був відповідний», – ділиться веселими спогадами Криницина.

«Він часто доводив її до сліз. Рита тікала за декорації виплакатися. Він її шукав, знаходив, вибачався, швидко відходив. І вона продовжувала працювати», – розповідає оператор картини Вадим Іллєнко.

«Головне у людини не гроши, а натурально ХВорма, вченість. Потому єжелі людина вчена, так їй вже світ перегортається догори ногами, пардон, догори дибом. І тогда когда тому, одному которому, невченому будітЬ біле, то вже йому, вченому, которому, будет вже як ну рябе!»

Не обходилося без конфліктів і з Голохвастовим – Олегом Борисовим. Окрім того, про який ми згадували на самісінькому старті матеріалу, що якнайкраще характеризує персону Віктора Іванова, був прецедент, коли половину фільму було вже знято, а Олег написав заяву, у якій відмовлявся від подальших зйомок у картині. У підсумку все вирішилося мирним шляхом.


Андріївська церква – місце де так і не відбулося вінчання Проні та Свирида

Улюбленицею Іванова на знімальному майданчику була Химка (Таїсія Литвиненко). Режисер казав: «Ви єдина мене задовольняєте, бо працюєте в стилі мольєрівського театру».

Нерозкритий потенціал великого комедіографа

«Я зовсім малим був, але добре пам’ятаю окремі картинки. Пам’ятаю Віктора Михайловича Іванова, який був дуже рухливий, дієвий, надзвичайно багато імпровізував. І от мені тоді запав образ режисера як непогамованого такого, напівбожевільного, напівгеніального чоловіка, і те, що тільки у такий спосіб можна запалити групу й примусити працювати всіх... Ну, а те, що Іванов усе ж таки комедійний режисер, комедіограф, безперечно, і що йому не вистачало у нашій українській кінематографічній країні комедійних сценаріїв (комедіографів у нас чомусь небагато), тому і не склалася його доля так, як могла б скластися. Адже пам’ятаю його, коли я вже працював на Довженка актором, як він сидів на лавці, там, біля цеху обробки плівки: сумний, невеселий, не знімав, бо йому просто не давали нічого…», – згадує Олександр Денисенко, син Наталії Наум (Галі у комедії).


Наталія Наум – виконавиця ролі Галі

Всі, хто коли– небудь працювали разом з Віктором Михайловичем Івановим, відмічають його прекрасні манери, вміння реагувати на все з гумором, яскравий стиль та чудовий запах одеколону.

Що цікаво, режисер сам взяв участь у озвучуванні власного кіно – він заговорим голосом папуги, що жив у кімнаті Проні і верещав: «Химка дура». За логікою речей, папугу можна було б і самому навчити цих простих слів, проте Іванов вочевидь вирішив не забруднювати і без того дуже специфічний пташиний лексикон заради таких дрібничок.

«Баришня уже лягли і просять»

Критики (схоже, ті самі, що пророкували провал стрічки ще до початку зйомок) назвали фільм найгіршим у 1961 році. І навіть незважаючи на шалену увагу та схвальні відгуки громадськості, все це доволі відчутно бентежило режисера. Іванова методично витісняли із кінематографу. Так і не відзнявши запланованого десятка картин, Віктор Михайлович пережив два інфаркти, а потім помер. Помер, не дізнавшись про Державну премію, що його стрічка була її удостоєна через сорок років після виходу в прокат. Помер, не дізнавшись і про українську, так би мовити, споконвічну версію «Зайців», віднайдену три роки тому в Маріуполі.

Лише через п’ятдесят два роки після випуску легендарним «Зайцям» судилося зазвучати природньо, зазвучати, власне, так, як планувалося, так, як їх виношував і задумував геніальний Віктор Михайлович Іванов. "Народ не став чекати технічно досконалої реставрації – впорався сам!», – прокоментувала виклад україномовної версії стрічки на Youtube Оксана Забужко.


Воздвиженка. В кадрі і сьогодні

Надворі – липень 2013. Справжня кіносенсація вибухає у Маріупольському фільмофонді, де реставратори Національного центру Олександра Довженка віднаходять українську фонограму випущеної у 1961 році в Києві комедії «За двома зайцями». «Саме у Маріуполі є «великі поклади» цікавого кіноретро. Там, наприклад, зберігалося понад п’ятдесят фільмів Одеської кіностудії, яких немає у центральному фільмофонді Києва. Зараз триває процес передачі багатьох фільмів центру Довженка», – розповідає заступник генерального директора вищезгаданого центру Іван Козленко.

«Такой бриллиант – в таком навозе…»

Буквально наступного дня україномовні Проня Прокопівна та Свирид Голохвастов з’являються у мережі. В коментарях серед користувачів панують досить різні настрої: хтось незадоволений, мовляв, тих українських версій безліч «лежить» по всій державі, от тільки шукати ніхто не хоче, хтось наївно виголошує цей матеріал як зроблений «в пику москалям», але в одному більшість людей сходяться одностайно: українською дивитися приємніше – і для вуха, і для серця. Чому? Хм, можливо, тому, що дітище Віктора Іванова споконвічно українське?! Про це мало хто здогадувався у «совку», ще менше людей знали це як факт. Втім, найпильніші глядачі давно помітили певний розсинхрон у мові героїв та рухах, що роблять їх губи.

Хитрощі для партії

Від самого початку комедія планувалася як суто локальна замальовка на основі п’єси Старицького, що не вийде за межі України. Вірніше, вона не планувалася взагалі: Іванова недолюблювала верхівка, знімати йому не давали, і заради цієї роботи талановитий режисер родом із Козятина змушений був йти на певні хитрощі. Трохи підкоригувавши сценарій, Віктор Михайлович повідомив, що збирається сатирично висміяти стиляг – тих самих юнаків, що проживали «солодке життя», при цьому строкато одягаючись в широкоплечі піджаки з яскравими краватками, вузькі штанці та черевики на «манній каші». Оскільки тодішня політика партії передбачала наполегливу боротьбу з цим «свавіллям», то кабінетним діячам нічого не залишалось, окрім як піти на поступки і дати «добро» на «Зайців».

Згодом, переглядаючи стрічку, Віктор Михайлович шкодував про те, що деякі моменти з нетривіальною грою слів були загублені російською озвучкою.

Українська комедія побачила світ 21 грудня 1961 року. Допоки поважні критики писали рецензії на «найгірший фільм року», «Зайці» по всій країні збирали «солд–аути». Такий поворот подій людей на верхах явно не влаштовував, тож вони із завзяттям почали запуск російської версії – усі герої заново читали свій текст, тільки тепер вже на «едином и могучем». Стрічка вийшла далеко за межі Української Республіки, і нікого особливо не бентежило, якою мовою вона транслювалася в маси.


«Это ж ведь очень и очень! Да! Да! Но... нет!»

Колись, як розповідають очевидці, приблизно за рік до своєї смерті, Іванов завітав до кіностудії Довженка з бажанням передивитися своє дітище. Тоді цей процес відбувався досить чудернацьким для сьогодення чином: режисер напередодні йшов домовлятись у цех, аби одна з монтажниць принесла ЯУФ– и (ящики упаковки фільмокопій) з кінострічкою потрібного фільму. Потому починався перегляд в кінозалі, що за виглядом являв собою звичайну, трошки збільшену кімнату.

«Мерсі за компліман».

Переглядаючи стрічку разом із одним з працівників кіностудії (власне, зі слів останнього ця історія й потрапила в маси), Віктор Михайлович шкодував про те, що деякі моменти з нетривіальною грою слів були загублені російською озвучкою (наприклад, “у мене приємний день” отримало відповідник у вигляді російського канцеляризму “у меня приёмный день”), шкодував він і про те, що радянці обрізали «Зайців»: кадр, де Голохвастов з друзями падає на бруківку і потім починає співати пісню, мав бути не останнім у фільмі. Закінчуватися стрічка повинна була епізодом, в якому головний герой і компанія опиняються у сучасному, вже радянському Києві і починають залицятися до радянських дівчат. Вочевидь, партія, що не надто прихильно ставилася до Свирида Петровича («пережитки капіталізму»), побачила в цьому пародію на себе і на таку кінцівку «добро» не дала.

Lost In Translation

У чому ж різниця між цими двома версіями – новою– старою українською та, як з’ясувалося, досить штучно вигаданою російською? А різниця, насамперед, у контрасті, про який дуже влучно написала О. Забужко: «Пригадується анекдот, нібито пісню, яку солдати співають у "Війні й мирі" Толстого, — "Ах, вы сени, мои сени, сени новые мои" — французькою переклали "О, вестибюль, мій вестибюль".

Окрім вищезгаданого «приемного дня», є ще декілька таких моментів, де квапливий переклад повністю спаплюжив закладений від самого початку зміст. Так, легендарні слова Микола Яковченка (він же Прокіп Свиридович Сірко) «ми – щось інше, а ви – щось інше», в російській інтерпретації отримали сухе і несмішне: «Мы – что– то одно, а вы – что– то другое».

«Мой нижайший поклон тому, кто в этом дому».

При перегляді фільму в тій версії, до якої ми звикли, у глядача впродовж всіх цих п’ятдесяти двох років (хоча навіть після сенсаційної знахідки української версії наше ТБ продовжує пускати «Зайців» в ефір російською) могло сформуватись хибне сприйняття дійсності: Проня, Голохвастов та Сєркови розмовляють «испорченным русским языком», комічно підлаштовуючи власну мову на український лад і тим самим уособлюючи деградацію «настоящего русского киевлянина». Решта героїв розмовляють нормальною, звичайною російською мовою.


Ресторан «За двома зайцями» на Андріївському узвозі в Києві

А от, дивлячись українську версію, ми розуміємо, як все насправді замислював Іванов. Всі мешканці Подолу говорять чистою українською і лише «помоскалений суржик» Проні, Голохвастова та Сєркових викликає саркастичний сміх та показує їхню недолугість.

«Коли чєловєк нє такий как вобщє, потому одін такой, а другий такой, і ум у нього нє для танциванія, а для устройства сєбя, для розвязкі свого сущєствованія, для свєдєнія обхождєнія, і когда такой чєловєк, єслі он вчьоний, подиміться умом своїм за хмари і там умом своім становітся — подиміться ще вище од Лаврської колокольні, і когда он с тудова глянєт вниз на людей, так вони здаються йому такі, такі махонькіє-махонькіє, всьоодно як пацюкі, пардон як кріси. Потому што ето-же челавєк, а тот которий он ета тоже чєловєк нівчьоний, но і……… зачєм же, ето ж вєдь очєнь і очєнь. Да-да, …… но нєт»

Автор: Максим Тимченко.