«Свій до свого по своє»

  • Відгуки : 1
  • Переглядів: 2574
  • 0 «Свій до свого по своє»


Що ж означає це гасло? Ким та коли воно придумане й для чого використовувалося?

На всі ці питання знаходимо відповіді далі.

Українські спілки зупинили канадську еміграцію

Лозунг «свій до свого по своє» набув чималої популярності ще наприкінці ХІХ ст. у Галичині. За словами відомого українського історика, краєзнавця, педагога та наукового співробітника Центру досліджень визвольного руху, Ігоря Федика, саме цей девіз ознаменував період розквіту кооперативного підприємництва на Західній Україні. 

До тих пір увесь тогочасний торгівельний бізнес перебував у руках польської шляхти та заможних євреїв. Українські селяни дуже потерпали від такого становища в економічному плані. Тому бойкотні настрої ширилися регіоном та, безумовно, знайшли своє відображення у створенні кооперацій. Такий бізнес став не лише економічним спасінням, а й слугував кроком до національного єднання. Основою для розквіту українського бізнесу у Галичині саме стало гасло «свій до свого по своє». Такий принцип змінив курс народної свідомості та допоміг економіці «підвестися». (Газета «Львівська ратуша»).

Не можна оминути увагою той факт, що саме на кінець ХІХ – початок ХХ століть припадає перша хвиля канадської іміграції. Через високу фінансову нестабільність та неспроможність до економічного розвитку, багато людей виїхало на заробітки за кордон. Тож, активне створення кооперативів суттєво призупинило цей процес. Гасло «свій до свого по своє» самою своєю назвою дає зрозуміти, що новостворені підприємці закликали українців купувати товари та послуги лише один у одного задля економічного розвитку.

Цікавою видається ідея створення «шпихлірів» – таких собі великих комор, куди увесь місцевий люд зносив рештки власного зерна. Кожен віддавав скільки міг та вважав за потрібне. З цих запасів впродовж зими зерно роздавали нужденним, а перед посівною кампанією, продавали, і кожен з «вкладників» отримував свій відсоток від продажу залежно від кількості принесеного зерна.

Селяни активно об’єднувалися у кооперативи, самостійно встановлювали ринкові ціни на свій крам.  

«Нашу квасолю везли аж до Бразилії», – розповідає Степан Гелей, 72-річний професор, завідувач кафедри історії та політології Львівської комерційної академії. «Пересічний український селянин 100 років тому мало відрізнявся від теперішнього. Має чоловік два гектари землі. Як із них прожити? Та і що з тих двох гектарів, якщо американський фермер їх має 200 чи 300. Єдиний вихід – кооперація. Об'єднуються 15–20 господарів. Створюють, скажімо, кооператив з вирощування овочів. Найтолковішого обирають головою. Складаються грошима, купують найнеобхіднішу техніку. Потім, коли з'являться перші прибутки, докупляють ще. Створюють кілька магазинів: один у Львові, другий у Калуші, третій – ще десь. Починають працювати.

Що зараз наш селянин може продати за кордон? Нічого. Раніше ж українську квасолю везли аж до Бразилії. Вона відповідала усім стандартам. Або яйця. Стільки яєць, як продавала світу Україна, не продавав ніхто. Але для цього треба було привести когутів спеціальних порід з інших країн. Тих півнів тримали в клітці й підпускали тільки до своїх курей. Мали спеціальну формочку – проходить у неї яйце, значить, можна везти. Ви чули, щоб зараз якоїсь зими хтось зібрав у селі людей, сказав: давайте поміняємо сорти картоплі? Цю заберіть, землю продезінфікуйте, не давайте таких-то добрив, не давайте такого-то. А тоді зимою була маса різних курсів. Це все піднімало рівень господарювання».

Невеличкі кооперації кожної з галузей об’єднувалися у спілки та асоціації. Виникали торгівельні спілки, молочні кооперації, кредитові об’єднання тощо. Це було настільки взаємовигідно та захопливо, що за кілька років активного розвитку коопераційного підприємництва, єврейський та польський капітали було практично витіснено за межі Галичини.

Для порівняння, у 1921 році у Західній Україні існувало 580 українських кооперативів, а вже у 1939 – близько 4 000.

«Українські гроші – в українські руки – на українські справи!», або Як європейці яйця купували

Найпершу кооперативну крамницю започаткували ще 1883 року архітектор Василь Нагірний та піп Євген Дудкевич. Дали їй ймення «Народна торговля».

Трохи згодом вона переросла у велику мережу з оптовими складами й магазинами. Для прикладу, у 1904 році, з «Народною торговлею» співпрацювала 831 маленька українська крамниця. Також у цьому кооперативі налагодили оптове постачання «від виробника» та навчали українців веденню торгівлі.

Між двома війнами «Народна торговля» організувала продаж «колоніальних товарів», себто імпортованої бакалійної продукції. Так, за один лише 1934 рік, кооператив реалізував чотири вагони кави, півтора вагони перцю, три вагони чорносливу, вагон горіхів та піввагона кмину.

Натомість, торгівельна спілка «Центросоюз», що її зорганізував Теофіл Кормош – адвокат з Перемишля, експортував українські селянські продукти до Західної Європи. Для прикладу, 1935 року, спілкою було підписано контракт з Іспанією. З березня по листопад вказаного року українці експортували 700 вагонів яєць, а за решту сезону, з Іспаніії надіслали 1600 вагонів помаранчів.

«Подейкують, відколи «Центросоюз» почав торгувати апельсинами, село Яйківці Жидачівського повіту змінило назву на Помаранчівці», – жартівливо писав гумористичний часопис «Комар».

Косовські майстри з Прикарпаття об’єдналися у кооператив «Гуцульщина». Вони продавали килими, ліжники, вишивані строї.
«Кооператива ця заснована нашими мистцями-гуцулами, що мають великий досвід у виробництві ткацько-килимарського і різьбарського домашнього промислу. Тому то і всі вироби цієї кооперативи є зроблені з найкращого матеріялу, солідно викінчені, взоровані на стилевих, українських узорах наших найкращих мистців. За всі свої вироби, як і за якість матеріялу, бере ця кооператива повну відповідальність», – переконувала тогочасна преса.

Дійшло навіть до того, що поляки та євреї нашивали на свій вироблений крам фірмовий знак «Гуцульщини».

У пресі Галичини міжвоєнного періоду поруч зі словом «український» у рекламних текстах часто з’являється слово «одинокий» у значенні «єдиний».

Наприклад, у оголошенні від страхової компанії: «Закладіть негайно життєву обезпеку в одинокім українськім товаристві взаїмних обезпечень на життя «Карпатія». Або: «Не купуємо інших виробів, лише з одинокої української кооперативної фабрики «Продукція». Мармеляди, соки і повидла «Продукції» можна дістати у всіх українських споживчих крамницях».
Чи таке: «Жадайте всюди правдивих українських шевських кілків тільки з цим знаком одинокої української фабрики «Дендра» у Львові!» І поруч засторога: «Добре уважайте, бо жидівський картель підшивається під наше опакування!».

Як бачимо, українські кооперативи і справді були «одинокими», тож мусили відвойовувати кожного клієнта, як були гаразді. Тож піднятий ще за Першої Світової війни принцип «свій до свого по своє» – втрапив у благодатний грунт.

Кожен свідомий українець має послуговуватися лише вітчизняними товарами, а усіх інших виробників ігнорувати. Ще одним тогочасним лозунгом стає фраза «Українські гроші – в українські руки – на українські справи!».

«На наших очах наростає рідний промисел і торгівля, – писала 1935-го газета, що так і називалася – «Свій до свого». – Вони розвиваються не лише завдяки ініціятиві, спритові одиниць, але теж завдяки зростові українського націоналізму. Клич «Свій до свого» лунає чимраз голосніше, охоплює чимраз ширші круги. Вже є цілі фалянґи людей, які настирливо домагаються всюди українських виробів, які купують тільки у своїх крамницях, навіть коли це для них сполучене з невигодами».

Товари українського виробництва були високої якості, тож вони швидко вийшли на європейський ринок. Такий стан речей робив кооперативи дуже вигідним бізнесом для місцевого селянства. Окремої уваги варті галицькі молочні продукти, які везли до Німеччини та Франції, бо ж попит на них навіть там був дуже високим.

«Маслосоюз» був гордістю української промисловості. Спілка молочарів різних кооперативів була заснована священиком та композитором Остапом Нижанківським зі Стрию ще 1904 року. Емблемою спілки були літери «М.С.» та листок конюшини між ними. Така позначка вважалася справжнім знаком якості. Навіть польська шляхта відзначала, що «масло з конюшинкою» – найліпше.

Більше ніж 200 тисяч невеличких селянських господарств з Волині та Галичини здавали молоко у молокозбірні «Маслосоюзу». Звідти його посилали до районних молочарень, котрих було більш за півтори тисячі. Там зібране молоко перероблювали у масло та інші молочні продукти й розвозили по Галичині й за кордон.

1935 року було експортовано 423 т вершкового масла. Сміялися, що українці захоплять світ завдяки своїм коровам. Самодрук «Маслосоюзник» опублікував вигадану жартівливу промову одного з засновників фірми: «Шановна громадо! Недалекий вже час, як по всьому краю розсіються районівки, і в кожній хаті буде своя сметанкова станиця… А в деяких і дві. Вже не будемо возити молока трийцятками і п'ядесятками, а замовимо цистерни. З масла ставити будемо гори і засипувати ними Англію, Америку, Африку, Антарктиду… І валки українських шинок і ковбас полинуть за маслом і рознесуть усюди славу України… І зулус, і гіндус, і мешканець Огненної Землі чи бушмен – усі згадувати будуть нас, споживаючи наші експонати, і будуть брати з нас примір. Бо нам призначено бути творцями масляної епохи Всесвіту!».

Реклама – рушій кооперативного прогресу

Жарти жартами, але саме завдяки рекламі про українські товари дізнавалися за кордоном, розказує пан Федик. «До 1939 року в Галичині випускали майже сотню газет. І в кожній із них була реклама про нашу кооперацію. Газети читали іноземні бізнесмени, які так і «виходили» на галицькі продукти».

1935 року у Львові було видано «Провідник до українських фірм та інституцій у краю і за кордоном», так ось він тоді налічував майже 200 сторінок (!).

Дивлячись на той каталог, можна легко припустити, що тогочасні галичани могли легко жити, послуговуючись лише товарами своїх співвітчизників. Поласувавши українським м'ясом від «Центросоюзу», випити українського молока з «Маслосоюзу», покуштувати українських цукерок від «Фортуни Нової» з кавою «Пражінь» чи її замінником «Луна» від кооперативу «Суспільний промисл». Згодом, почистивши ­черевики кремом «Елєґант», звісно, українським, чимчикувати до кнайпи в також українській «Народній гостинниці». А там, покурюючи «одинокі» вітчизняні сигарети «Калина», почитати часопис концерну «Українська преса».

Окрім цього, каталог подає адреси й телефони десятків українських адвокатів, різників, слюсарів, столярів і навіть скрипалів та фортепіаністів.

«Українці! Купуйте товар тільки у фірмах, що оголошуються в українській пресі», – закликала на початку 1934 року щоденна львівська газета «Діло». У іншому випуску вона ж оголошувала: «Як ви, інтеліґентна людина, можете в нинішніх часах обійтись без «Діла» ? Якщо вам затяжко платити за наш часопис самому, то передплачуйте «Діло» до спілки зі своїм сусідом».

Тогочасні рекламні текстівки, здавалося, не лишали споживачам жодного вибору: «Українські ґаздині! Жадайте і уживайте порошків до прання і миття лише української вирібні «Мота», «В черевиках, не чищених пастою «Елєґант», далеко не зайдеш», «Жадай лише паперців «Калина» – вони найліпші і свої». Або ще такий варіант: «Чим пчолі мід – тим курцеві «Калина». Польські цигарки часто були кращими од «Калини», проте варто було закурити в українському товаристві шляхтянську «марку» – могло навіть і до сварки з бійкою дійти.

Перемишльська фабрика кондитерських виробів «Фортуна Нова» розповсюджувала «заповіді свідомого українця». З поміж них були такі: «Не будеш уживати інших цукерків і солодощів, тільки одинокої української фабрики «Фортуни Нової», «Не йди ніколи до панночки без цукерків «Фортуни Нової», якщо не хочеш собі її втратити», «Не частуй нікого чужими виробами солодощів, бо в них є дуже часто всяка погань – тим самим не підривай нікому здоровля», «Тям, що кожний українець без огляду на його партійну приналежність повинен належати до одної всеукраїнської партії Шанувальників виробів «Фортуни Нової».

Наприкінці 1930-х на фабриці працювали 125 осіб. Щодень виробляли близько 5 т солодощів. Мали крамнички у Львові, Дрогобичі та Стрию.

Особливо користувалась попитом серія шоколадок «Солодка історія України», на обгортках яких були намальовані портрети правителів – від Володимира Великого до Павла Скоропадського. «Солодші від меду, смачніші від сну – солодощі «Фортуни Нової», – запевняла споживачів реклама. До речі, «Фортуна Нова» пережила війну, радянщину та стала сучасним і знайомим «Світочем».

Про підтримку та перепони

Провідну роль у становленні кооперації зіграла греко-католицька церква.
На вимогу Митрополита Андрія Шептицького, процес створення кооперацій було підтримано церквою й очолено отцем Титом Войнаровським. Сам же Митрополит видав цілу працю «О квестії соціальній» 1904 року. У цій роботі пан Шептицький обгрунтував підстави для створення кооперативів та доручив саме священникам організовувати підприємців «на місцях». До того ж, саме Митрополит організував спеціальні школи, у яких навчалися майбутні кооператори.

«У Львові працювало кілька навчальних закладів, в яких українську молодь вчили справі кооперації, – продовжує розповідь Ігор Федик. – Діти селян мали змогу не лише здобути хорошу освіту, а й після навчання їх відправляли на роботу в сільські кооперації. Між іншим, серед студентів було дуже багато дівчат. Варто зазначити, що в такий спосіб Митрополит формував майбутню сільську інтелігенцію. Адже зазвичай по селах, крім священика, з інтелігенції нікого не було. Навіть вчителі часто були поляками».

Звичайно, було і багато перепон на шляху до творення економічної незалежності. Організація кооперативів провадилася у постійній боротьбі за існування.

«Розвивати кооперацію було вкрай важко, – оповідає пан Федик. – Польська влада, переслідуючи національно свідомих патріотів, переслідувала й українську кооперацію. Адже там розуміли, що така ініціатива витіснятиме польський бізнес, крім того, в поліції здогадувались, куди йшла частина зароблених грошей.

Приміром, в 1930 році, коли відбулася так звана «пацифікація», було спалено та знищено багато кооперативів разом із будинками «Просвіти».


Українська кооперація 1920–1930 років – унікальне явище в європейській історії. Не впевнений, чи ще якась нація без держави змогла так поставити на ноги цей напрям, – розказує Степан Гелей. – Хоча перешкод вистачало.

Польська держава не хотіла, щоб українці розвивали свою економіку. Бо де були заможні господарі, там з'являлися «Просвіта», «Сокіл» та інші патріотичні організації. А там хтозна – раптом вони й підпільну ОУН фінансувати почнуть. Тому робили купу обмежень.

Наприклад, щойно почав ставати на ноги «Маслосоюз», Польща висунула нові вимоги до молочної продукції. Комісії перевіряли господарства – і що корова їсть, і з якого боку їй світить світло. Навіть матеріал, з якого має бути виготовлений посуд, обумовлювали. Думали, це загубить українських молочарів. А вийшло навпаки – вони виконували всі ці вимоги й виготовляли найкраще в країні масло. Сучасні поляки згадують перекази дідів – як ті потай купували масло в «Маслосоюзі». Щоб ніхто із сусідів-поляків не дізнався.

З другого боку, державі було вигідно підтримувати кооперативний рух. Адже це надходження у бюджет. Польським кооператорам давали кредити під символічні відсотки. Та їхні кооперативи на Галичині були слабкі – поляків тут жило мало, а в селах взагалі майже не було. Українцям також пропонували позики, хоч і на менш вигідних умовах. Переважно ті відмовлялися. Бо знали: сьогодні дають гроші, завтра почнуть диктувати умови. Чому українські кооперативи були на рівень вищі за польські та єврейські у міжвоєнній Галичині? Там працювала еліта нації. Українському інтелектуалу неможливо було влаштуватися на державну роботу в Східній Галичині. Далі Кракова – будь ласка, а на своїй землі – зась. Тому і йшли в кооперативи. Більшість кооператорів навчалися за кордоном. Тобто мали досвід європейського життя. Найуспішніші, як-от Кость Левицький, заробляли цілі статки. Це йому належать слова: «Чужинці приходять і відходять, у хаті залишається господар».

Але хоч як важко було створювати кооперацію в Галичині, започатковувати її по інших територіях країни було взагалі надзусиллям.

«Одним із перших, хто вирішив створити кооперативи на решті території України, був Левицький, – провадить далі Ігор Федик. – Син священика, який вчився у Києві, бачив економічний ефект кооперації в Галичині та внаслідок цього – національне піднесення. Коли він повернувся у Таврію, то заснував «Робітничо-хліборобську спілку». По той бік кордону в Україні капітал був зосереджений зазвичай у руках росіян та євреїв. Хоча було і кілька багатих українців. Як би тепер назвали – олігархів. Першу свою брошуру про кооперативи Левицький видав у Львові й таємно переправив її на Велику Україну, де її напівтаємно розповсюджували серед українських селян».

«Звичайно, кооперативи відіграли об’єднавчу роль, адже на той час багато українських селян не мали сильної національної свідомості. Натомість рух «Cвій до свого по своє» нагадував селянам про власну ідентичність», – продовжує історик.

Що міцнішими ставали українські кооперативи, то більше грошей вони виділяли на загальнонаціональні справи: видавництво книжок, фінансування сиротинців, стипендії для бідних студентів... Певна річ, кооперативи давали гроші на підпільні політичні національні організації.

До слова, українська кооперація дала змогу Романові Шухевичу заснувати та провадити успішний рекламний бізнес. Вже у 1937 році «політично ненадійний» Шухевич, після відбування покарання за участь в ОУН, не міг знайти собі хорошої роботи, попри дві вищі освіти. Тому він заснував першу в Галичині рекламну компанію «Фама». Саме завдяки принципу «Свій до свого по своє» рекламний бізнес Романа Шухевича мав неабияку клієнтуру.

Гасла «Свій до свого по своє» в Галичині трималися до вересня 1939 року, коли край зайняли радянські війська. Усі підприємства націоналізували – і польські, і єврейські, і українські. А більшість їхніх власників заслали подалі від рідних місць.

Зараз потроху відроджується ця ідея, головно, у свідомості українців. Події останніх років змушують не забувати власну історію, «не цуратися свого» та усіляко підтримувати один одного.

Тож, приходьте свій до свого по своє та усіляких нам з вами гараздів.=)