Бджільництво в Україні

Одним із найдавніших та найулюбленіших зайнять українців було бджільництво. Те, що воно було поширене, засвідчено топонімами та гідронімами, що відображають цей надзвичайний вид господарської діяльності: Мединівка, Мединичі, Бортники, Бортне, Уборть та багато інших. Важливими елементами сільського господарства були віск та мед – як продукти харчування та навіть як еквівалент данини, оброку, що платили селяни. Також вони експортувались в Західну Європу.

На протязі всього свого існування бджільництво проходило декілька етапів в своєму розвитку. Дослідники цього цікавого зайняття виділяють три основні з них: це дике бджільництво, або ж початкове, земляне, друге – це бортне, і третє – вуликове. Кожному з них притаманні свої властивості та нюанси.

Початкове бджільництво було ще невпорядкованим заняттям, що не мало чіткої структури чи організаційної логіки. Наші предки знаходили бджолині гнізда і добували дикий мед найпростішими доступними їм засобами. Сама бджолина сім’я після такого видобутку була знищена. Наступний етап зробив заняття лісовим промислом. Роїлися дикі бджоли ще природним способом, по лісах, у дуплах дерев десь на висоті 4-6 метрів. Такі дупла називались бортями, що і дало назву всьому промислу – бортництво. Цей етап характеризувався ще певною хаотичністю та був достатньо примітивним, спосіб збирання меду був важким, з елементами хижацького. Коли знаходили гніздо, до нього прорубували отвір, достатній для видобування меду, мед вибирали повністю, бджіл при цьому знову ж таки винищували. В порівнянні з першим способом цей був більш важким, вимагав досвіду, більших навичок, засоби праці були складнішими. Однак обидва ці засоби поєднував один недолік – бджоли винищувались, інакше мед не міг бути зібраним. Але ж це впливало негативно на розвиток бджільництва взагалі.

З часом способи видобування меду вдосконалювались, а бортництво взагалі відокремилось в певну галузь господарства. Бортні дерева увійшли в приватне користування. Людина, котра знайшла дерево з дуплом та гніздом бджіл, ставила на ньому свою мітку (клеймо, знамено, сигнал), і це було знаком власності. Вони були, зазвичай, у вигляді свійських тварин, дерев, диких звірів, інколи знарядь праці та ін. Позначене таким чином дерево багато років поспіль слугувало одній людині, могло навіть бути закріплене за родом. На це дерево та мед з нього ніхто більше не мав права, як і нищити гніздо. За посягання на такий вчинок кара була більша навіть, ніж на життя смерда.

Хаотичний характер бортництва поступово змінювався на стійловий, що сприяло виділенню заняття в окрему галузь, і займались нею цілі соціальні прошарки людей. На цьому етапі розвитку бджільництва була більш вдосконалена борть: природні дупла з гніздами бджіл були розширені або вирубувались. Також поступово бджоли приручались – заманювались у борті. З’являлись особливі спеціальні знаряддя праці: лазива, по яким піднімались до борті, кресала та ін. Власники таких дерев могли об’єднуватись поміж собою для полегшення роботи. Коли вони виходили із села до своїх дерев в лісах – це прирівнювалось до свят, створювались ритуали, якими супроводжувались процеси для досягнення успіху в праці.

З часом бджільництво почало проходити період одомашнення, з XIV ст. Тепер замість природних дупел бджіл стали тримати в штучно виготовлених дуплянках або колодах. Їх робили з кругляків сосни, видовбуючи або випалюючи середину, так отримували спеціальну порожнину, де жили бджоли, та робили отвір для наглядання за ними. Ця колода була праобразом сучасного вулика. Її прилаштовували на деревах, високо над землею, як це було притаманно природним дуплам колись. Розпочався новий етап розвитку бджільництва – вуликове. Засоби збирання меду також вдосконалювались. Бджолині гнізда та сім’ї вже не руйнували під час збору, вони залишались цілими та зимували, маючи необхідну кількість меду для виживання в холодну пору року.

Підсумовуючи вище згадане - бортництво на території України пройшло у своєму розвитку три етапи. Перший: дикі бджоли використовувались в своїх природних дуплах та ущелинах. Другий: утримання бджіл стало планомірним в природніх дуплах. Третій: бджоли розводились у спеціально обладнаних для цього дуплах або колодах. Всі ці три форми бджільництва були відомі та поширені на лісовій території. Особливий розвиток їх можна спостерігати на Поліссі. Лісові землі почали інтенсивно освоюватись під ріллю, кількість лісів почала зменшуватись, що означало і зменшення бортяних дерев для ремесла. Таким чином бортництво занепало, тому на при кінці XIV - початку XV ст. колоди почали не підвішувати на деревах, кількість яких все зменшувалась, а становили на спеціально розчищеній для цього ділянці. Виникали присадибні пасіки. Водночас інструментарій, засоби доглядання за бджолами та форма колоди зоставались такими, як були і раніше, на попередньому етапі свого існування, і були характерні для традиційного бортництва того часу.

Традиційне бортництво замінювалось наступним етапом дуже повільно, остаточно процес завершився приблизно в XVIII ст. Те, що вулики почали розміщувати не на деревах, а на виділених ділянках, дозволило розширити географію бджільництва, тепер воно розповсюджувалось не тільки в лісових і лісостепових районах країни, а й в степових.

В 1814 році було зроблено винахід, суттєвий для історії бджільництва – рамковий, або втулковий, вулик. Його особливість була в тому, що коли здійснювався медозбір, вощина не руйнувалась. До того ж догляд за комахами при цьому був значно кращий. Цей винахід було зроблено українським вченим Петром Прокоповичем – саме він отримав вперше мед чистий стільниковий, причому не винищуючи бджіл. Його ім’я пов’язують також із створенням першої у світі школи бджільництва.

Цей винахід та все більше вдосконалення рамкового вулика розпочало новий етап в розвитку бджільництва – раціональне пасічництво, причому не тільки в Україні, але і в багатьох інших країнах.

Рамкові вулики в Україні за своєю конструкцією не зазнали принципових змін, відрізняючись здебільшого матеріалом або формою. Найбільш популярні вулики були з дерева, іноді їх виготовляли з соломи, що було характерно для Слобожанщини або Поділля, використовувалась в якості матеріалу і лоза, обмащена глиною, були навіть керамічні вулики, що робились у формі великого глиняного горщика. Розміщувались пасіки недалеко від садиби, в городі або в саду чи на леваді, ближче до літа їх вивозили в поля, де росли медоносні рослини, тобто ближче до сировини.

В деяких регіонах вулики захищали від звірів, кліматичних умов (вологості, наприклад, або снігопадів), будуючи спеціальні споруди для цього. Вони нагадували замкнені двори, так звані ґражди. Подібні зразки вуликів давнини або пнів-колод можна сьогодні подивитись в музеях країни.

Праця з бджолами завжди вимагала від ремісника особливих навичок та досвіду. Треба було вміти зчитувати міграції бджіл, знати їхні дії, засоби приборкання в разі необхідності та багато іншого. Таким чином пасічниками зазвичай ставали літні люди, що мали аналітичний склад мишлення та навички спостерігати за світом, робити певні висновки із спостережень, вміти керувати і своїми власними емоціями та вчинками. Тож це були поважані особи на селі. Свого часу Тарас Шевченко говорив, що для правильної взаємодії з бджолами людина мусить бути не тільки удачною, а й лагідною та праведною. Цієї ж точки зору притримувався і вчений України Микола Сумцов: це ремесло чисте та шляхетне, і люди з вадами та нечистою душею не зможуть ефективно займатись ним. В літературі та образотворчому мистецтві тепло та з любов’ю відображається традиційний характер українського пасічника.